Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Стривайте-стривайте, — заметушився пан Ліндер. — Що це ви мене гулюкаєте? Який урочистий день? Чим я образив нашого гостя? Годину тому ви самі його засудили на страту!
— Ах, Боже мій! — жахнулася його дружина. — Він зовсім з глузду з'їхав!
— Перепікся, — сказав пан Фляк, вийняв з кишені дзиґарок і додав: — Справді се було годину тому, але якраз учора.
— Тобто як — учора? — не міг зібратися пан Ліндер, але тут його погляд упав на хрест у квітах. — Хто? Що? Коли? Вже повісили? Без мене? Але… — витріщився на Бумблякевича. — Що за жарти?
— Любий мій, — лопотіла пані Ліндерова, — ти просто забувся — ти ж сам, власноручно повісив пана Бумблякевича, а потім ми його тут і поховали.
— Вчора?
— Вчора.
— А це тоді хто?
— А це пан Ціммерман, який не має нічого спільного зі шпигуном і завітав до нас сьогодні з дуже важливого приводу. А саме — просити руки нашої доньки. Пан Ціммерман має власний бровар ві Львові. «Пийте з вечора до рана пиво пана Ціммермана!»
Комісар поліції заплющив очі, розплющив очі, сказав «брррр!», ляснув себе в чоло і метнувся до столу, де вже пан Ціммерман послужливо підлив йому рому.
— Х-хе! — видихнув алькогольове повітря і уважно подивися на пана Ціммермана: — То кажете, що… угу… пан Ціммерман… так?., завітав до нас сьогодні… А вчора ми стратили шпигуна?.. А сьогодні завітав до нас пан Ціммерман, який ненароком… що ж — буває!., капка в капку схожий на… гм… Бумблякевича… страченого нами… себто покійного…
— І що це тобі, любий, прибандюрилось? — засміялася пані Ліндерова. — З якої се причини ти вирішив жартувати з нами? Пан Ціммерман аніскілечки не схожий на покійного. Ти тільки уважніше придивись! Пан Ціммерман і на зріст вищий, і в статурі худіший, а обличчя в нього яке шляхетне, просто живцем зійшов зі старовинних портретів! Ну, чисто тобі сенатор або якийсь значний магнат! А тим часом у пана Бумблякевича не було жодної риси, яка б промовляла про шляхетність. Небіжчик мав посполиту фізію і поведенцію. Про це говорить хоча б той факт, що він потолочив нам квіти. Тепер на тім місці, де він потолочив, його й поховано.
— Ну, що не кажи, але пан Бумблякевич був чоловіком розумним, — сказала пані Флякова. — Попри відсутність шляхетности, в нім відчувалася внутрішня доброта і добрий вишкіл. Шкода, що так передчасно зійшов у могилу.
Пан Ліндер підійшов до хреста і тупо оглянув табличку.
— Я хочу знати… Ви всі настоюєте, що сьогодні четверте серпня?
— Звичайно! Так воно і є! — потвердили присутні.
— Виходить, що я один збаранів, так? У мене прогалина в пам'яті? Я твердо знаю, що повинен зараз вішати, а мені кажуть, що я запізнився. Страта відбулася. Трупа закопано. А це — пан Ціммерман. Тоді я — вар'ят! Дурналюка несосвітенний!
— Ну, не так аж! — пробувала його заспокоїти дружина. — Просто ти перегрівся на сонечку, от тобі й приверзлося казна-що, наче б то ти ще не повісив шпигуна. Гірше, що ти його змилив з нашим гостем, котрий ні сном ні духом не знав, що улушпиться в таку кумедію. Мусиш тепер вибачитися.
Пан Ліндер повернувся ліворуч, повернувся праворуч і сказав:
— Панове, прошу вибачення. У нас маленька родинна суперечка. Ми, вочевидь, змилилися. Сьогодні ви вільні, до побачення… Що? Завтра? Ах так, звичайно. Завтра, якщо мене пам'ять не воловодить, призначена страта… егм… у мене записано… боюся знову щось наплутати. Одним словом, до завтра, — і провівши адвоката й прокурора поглядом, звернувся до гостя. — Пане Ціммерман, зі мною таке вперше. Даруйте за це помутніння. Давно ви в нас?
— Сьогодні прибув.
— І так відразу з візитою?
— Пане Ліндер, я заїхав сюди по дорозі з Туреччини, де винятково вигідно продав контракт на наше пиво. І, уявіть собі, прогулюючись цією затишною вуличкою, раптом уздрів панну Олюню. Вона у своїй білій сукні читала книжку в садочку і я, угледівши її…
— Перепрошую — крізь мур?
— Ну, що ви, крізь дірочку в мурі.
— Крізь дірочку? Яку дірочку? В мурі нема жодної дірочки!
— Ви хочете сказати — не було. Бо то я, вибачайте, її провертів.
— Що? Ви провертіли дірочку? З якою метою?
— Щоб побачити вашу доньку.
— А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?
— Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.
— Мене цікавить одне: що було раніше — дірочка чи донька?
— Дірочка… тобто донька… Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об'єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.
Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.
— Зараз я принесу каву, — щебетнула Олюня і спурхнула.
— Любий, сядь біля нас, — провуркотіла пані Ліндерова. — Ти знову виставив голову на сонце.
Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:
— У татуся чудова беретка.
— Погода розкішна, — мовив пан Ціммерман. — У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.
З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюнчину книжку, прочитав її назву і, прицілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.
Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові:
— Тільки не переймайтеся. Я вже замастила тую дірочку.
— Я дуже втішений, — відказав комісар. — Пане Ціммерман, то ви закохалися, так би мовити, з першого погляду?
— Можна сказати й так. Я гукнув Олюню, вона підбігла до дірочки, і ми крізь дірочку любенько собі побалакали.
— А потім вона впустила вас сюди?
— Так. Це було мило з її боку.
— Ну і?
— Я попрохав дозволу попрохати у вас її руки.
— І що вона відказала? «Так» чи «ні»?
— Любий, — втрутилася пані Ліндерова, — та чи ти забув, що між жіноцьким «так» і «ні» й голки не встромиш, бо нема куди? Кращого зятя нам годі й шукати. Тільки поглянь на них, хіба вони собі не пасують?
Комісар замислився. Ніяк не міг пригадати собі вчорашньої страти.
— Що з моєю головою? Я абсолютно не пригадую, як ми вішали шпигуна.
— Е-е, старість не радість, — відказав пан Фляк. — Я не можу згадати, обідав я нині чи ні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.