Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

О. Кобилянської дає змогу простежити, як народжується в душі письменниці меланхолійна — чорна й струнка, з поважною, як смерть, душею — жіноча особистість. «Панна Гердман, — говорить про Гортензу Леон Фаллер, — була б гарна, коли б її очі дивилися радісно на світ, а маленькі уста щоб радісно сміялися, а так… Панна Гердман дуже поважна, переважно глузлива риса біля уст, — це не приваблює…»[780]. Отже, поважне обличчя Гортензи — це самозакохана аристократична маска, яку одягає дике й незадоволене «серце». Дівочі історії невідвзаємненого кохання у повісті Кобилянської подаються без істеричного любовного фанатизму: «Гортенза ніколи довго не страждала, вона страждала коротко, але сильно, після цього наче насильно щось придушувало бурю в серці, і в наступну хвилину вона глузливо сміялася сама з себе. Після такої боротьби була вона безсердечна, нікого не щадила і могла сміятися кожному в обличчя, хто нарікав би на страждання серця»[781]. Тобто глузлива посмішка на устах Гортензи нагадує про те, що великий бій в душі закінчився, що пристрасті погамовані, Я суб’єкта вивищилося над об’єктом бажання. І лише сідаючи за фортепіано, дівчина оживлює бажання і дає невтоленій пристрасті правдивий вихід. Збагнути гру Гортензи означає збагнути її любов-ненависть: «Це не була ані соната, ані увертюра, не була це миловидна мелодія, яку грала Гортенза, ні, це були звуки тихі, оскаржуючі, шепотячі, які випливали з наболілої душі. Це були звуки глибокої сили уяви, хвилюючої, високо-літаючої фантазії. Її обижене серце — ця чарівна загадка — виливало глибокий невимовний біль, жалілося голосно й одчайдушно, в єдино можливій мові серця — в музиці. Як могла інакше душа свій біль голосно вилить, як не в цих солодких, ніжних і сумних звуках, як могло серце інакше скаржитися, як не криком в цих бурхливих, повних гармонії, акордах»[782]. У музиці Шумана, Шопена, Бетховена письменниця віднаходить характерний для її душі бурхливий порив до шляхетної, аристократичної любовної єдності і меланхолію від неможливості її втілення. Так, Гортенза часто грає «Mondscheinsonate» Бетховена. Початок цієї сонати постійно супроводжує головну героїню Наталку у «Царівні», він звучить у її душі, нагадуючи про знайому вже меланхолійну тужливість. «В цій сонаті, — говорить Наталка, — така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч, перейнята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер». Аналізуючи роль «музичних моментів» у творчості О. Кобилянської, С. Нагорна звертає увагу на новелу «Impromptu phantasie», де переживання десятирічної дівчинки нагадують Кобилянську в дитячі роки: «Тут малює вона переживання десятилітньої, дуже відважної дівчинки, експансивної вдачі, повної контрастів. Раз непогамованої дикості, то знов безмежного смутку і мелянхолії»[783].

Після музичного звільнення від «дикості», що вказує на психотерапевтичне значення творчості у житті Кобилянської, Гортенза з’являється серед людей, як королева, так гордо, ніби володіє їх душами, а байдужістю та глузуванням віддячує тим, кого перехотіла. Гірка посмішка гуляє на її блідих устах, коли прощається з колись бажаним чоловіком: подає йому руку, а він з глибокою пошаною цілує, впевнено залишаючи спокійну, поважну дівчину. Тоді, здавалося, розв’язується якась загадка: вона вже не насміхалася, не глузувала, чоловік переставав відчувати себе ворогом жінки, проте кожна невдало пережита пристрасть знову фіксує втрату, повертаючи дівчину до образу білої порожньої троянди. Звідси народжується хвороблива туга, хронічно невтолене любовне бажання є її своєрідним дзеркалом: «Ні, тепер вона вже його не любила, вона його не ненавиділа і не зневажала, але він викликав у її порожньому серці темну, непояснену тугу, він пригадував їй, що її ніхто не любить»[784].

Повість «Гортенза» символічно закінчується бажанням, яке збувається: дівчина вийшла заміж за доброго й незвичайного чоловіка, який її нарцистично відображає. Образ такого ідеального чоловіка Кобилянська подає в записах Гортензи про професора Лордена: «гарна, елегантна постать, невимушені, добре виховані манери, обличчя серйозне, неначе б в ньому була втілена вся мудрість і, зрозуміла річ, надзвичайно освічений. Не можу тобі розказати надто багато про його розумові здібності, він стоїть вище за мене і розумово перегнав мене, він для мене відповідна людина, я не терплю чоловіків з жіночим характером, хай які вони будуть добрі й доброзичливі»[785]. Чоловіки з жіночим характером тут вказують на український синівський психотип морального мазохіста, до якого й проявляється відраза. Психізмами про ідеальне сімейне життя О. Кобилянська вивершує свою повість: «Приходить вечір, на прихід якого я завжди радісно жду, ми займаємося музикою, я граю на піаніно, а Макс на скрипці, а як ні, то з книжкою в руках супроводжую його в кімнату мудрості, де він займається героями античного світу, а я читаю якусь гарну книжку. Однак, коли я зайнята якоюсь дрібною роботою і не приходжу до нього на декілька хвилин для розмови, то чую тверді швидкі кроки, і ось він стоїть перед своїм серденьком, поцілує скромно і знову зникає. Часто, дуже часто мушу я для нього грати сонату місячного сяйва в той час, коли він роздумує над своїми книжками. І на цей час широко розкриваються двері, щоб він чув кожний, навіть найніжніший тон… Я дуже щаслива»[786]. Однак така щаслива кінцівка психологічно непереконлива. «Я свою дорогу знаю, — писатиме пізніше О. Кобилянська в «Акордах». — То самота… Я тобі служити буду, ти велика, безсердечна самото і пісні свої покладу у ніг твоїх». Отже, у повісті «Гортенза» вперше символізувався в психоісторії української літератури меланхолійний характер, що нарцистично моделює об’єкт любові, а «втрачаючи» його, повертається до первісного самолюбування як захисної реакції від знецінювання власного Я.

О. Кобилянська на перший погляд нагадує Марка Вовчка, але в її особі постає німецько-український психологічний симбіоз, що пророчо проявляється на порубіжжі. Основою меланхолійного характеру є втрата здатності любити через перевагу деструктивної пристрасті у власній психіці. Тому, на відміну від ерогенної російської люб’язності Марка Вовчка, Кобилянська демонструє ерогенну зневагу, відштовхуючи чоловічі об’єкти, а від розпусти її утримують німецька зневага до нижчих тваринних пристрастей, український моральний батьківський закон, що робить її національно свідомою письменницею. Однак у зв’язку з німецько-українським симбіозом психобіографія Кобилянської — це довгий ряд незреалізованих бажань. Одне з них — стати акторкою, що виявляє ранню потребу до розігрування, театралізації. «Одного разу, — пригадує О. Кобилянська, — порішила вступити до українського театру до Львова — і написала туди, чи не прийняли би. Вдома діялося круто, я хотіла мати гроші, щоб закуплювати книжки. Була така голодна на книжки… що не можу Вам це описати. Директор тодішньої української трупи в Галичині відписав мені, що прийме мене радо — та лише з