Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Виходить, що вони не люди. Он у чому річ! Василеві аж голова заболіла від такого страшного відкриття. Це видри! Видри, що обернулися людськими дітьми, щоб обдурити його, Василя, його односельців і навіть самого вічного вождя! Вони не просто так потрапили до його села. Вони прийшли мститися! На них стільки полювали, їхнє м’ясо їли в селі, з їхніх шкур шили одяг і взуття, тому вони й вирішили покарати село. Так от чому він непіддатний смерті! Про те, що на видр вони постійно полювали, що видри завжди виявлялися дуже вже піддатні смерті, Василь якось не подумав.

Тепер усе вибудовувалося в цілісну систему. Тепер стало зрозуміло, чому вони приходили до села по черзі — коли переконалися, що хлопець не може впоратися, прийшла дівчина, коли й вона нічим не допомогла, прилетіла мала… Та всі вони троє — малі. Ну, й зрозуміло. Хіба маленька видра може перетворитися на великого дорослого чоловіка? Тільки на дитину й може…

Подих перехоплює. Коли збагнеш, хто вони, все інше також стає зрозумілим.

А головне — тепер він знає, як їх подолати. Адже відомо, що всі перевертні бояться часнику. Отже, якщо натерти наконечник списа часником, ці почвари ніяк не врятуються. Треба тільки їх знайти. Може, для когось це було б надто складне завдання, тільки не для Василя.

Бо невідомо, як кому, а йому, досвідченому слідопитові, добре відомо, куди їм іти. З болота вийшли — в болото й повернуться. А чекати він умів.

Куди поділася Любина бабуся?

Нарешті Наталка дочекалася: до Люби прийшов Пластун. Він сторожко роззирнувся біля хвіртки й тільки пересвідчившись, що ніхто його не бачить, пройшов на подвір’я. Стукнув у двері тричі з перервою після кожного удару. Двері негайно відчинилися. Очевидно, Люба побачила його в віконечко ще раніше. Знову озирнувшись, Пластун зник за дверима.

Наталка тихенько вилізла зі своєї схованки й чимдуж помчала до Бороди.

— Є! — вигукнула з порога, розвернулася й кинулася знову до своєї схованки.

Борода подивився їй услід, потім збагнув, що сталося, дістав із купи мотлоху довгий залізний брус із діркою на одному кінці. За ту дірку коваль причепив брус до великого цвяха біля дверей кузні, а потім сильно вдарив кілька разів по залізяці. Вона, мабуть, була незвичайна, з якогось особливого заліза, бо понад селом розлігся дзвін.

Чоловік, який допомагав Бороді в кузні, дивився на все те вражено, нічого не розуміючи, але визнаючи, що, мабуть, так треба, якщо Борода так робить. Він багато чого не розумів із того, що робить Борода, тож вирішив просто вірити, що так і мусить бути.

— Підтримуй вогонь у горнилі, — кинув йому велетень. — Ледь-ледь, тільки щоб не згас, дійшло?

— Еге, — кивнув чоловік.

— Скоро вернуся, — додав Борода, — не скиснеш.

Швидким кроком він вирушив до Любиної хати.

З іншого краю села, почувши дзвін, туди ж поспішив Івась.

Василько в цей час був удома, допомагав Петрусеві переробляти арбалети. Коли почулися металеві удари, він миттю поклав недороблену зброю й вибіг із хати.

Йому було найближче, тож він і прийшов перший. Василько не знав про це, чомусь він вважав, що Борода й Івась уже там. Він підійшов до дверей і рвонув їх на себе. Двері не відчинилися, тільки всередині щось швидко заторохтіло — наче горох висипали в залізні ночви.

Василькові цей звук дуже не сподобався. «Невже я не встиг!» — розпачливо подумав він і закалатав кулаками в двері.

За ними тепер було зовсім тихо. Василько притулився вухом до вкритої мохом деревини, прислухаючись. Але не почув нічого. Двері раптово відчинились, і він просто впав у хату. Сильні руки підхопили його й затулили рота. Василько махав руками й ногами, але Пластун виявився значно сильнішим, ніж можна було про нього подумати. А Люба, лагідно посміхаючись, тихо сказала йому:

— Будеш пручатися й репетувати — гірше буде.

Від тих слів у Василька пішов мороз по шкірі. Не так навіть від слів, як від тієї гадючої лагідності.

— Гіге уде! Ага! — додав для вагомості Пластун і так струснув хлопця, що в того загуло в голові.

Усе ще солодко посміхаючись, Люба обійшла його ззаду, схопила за руки — де й сила береться в такому тендітному дівочому тілі? — й спритно зв’язала їх.

— То ти не будеш репетувати? — ще раз спитала вона, зазирнувши Василькові в очі.

Він спробував похитати головою, хоч у таких міцних лабетах особливо не покрутишся. Втім, Люба зрозуміла його.

— Відпусти, — сказала вона Пластунові.

Той відняв руку від Василькового рота. Хлопчик мимоволі розкрив його, щоб набрати повітря в легені, й тієї ж миті у роті в нього опинилася чимала ганчірка. Він спробував виштовхнути її язиком, але Люба ще дужче запхнула її.

Брудна ганчірка в роті — це дуже неприємно. Однак не настільки, як уся історія, в яку він вляпався з власної дурості. Що б же було почекати й обдивитися! Івась ні за що такої дурниці не зробив би.

Разом із тим, Василько не боявся. Він знав, що зараз повинні прийти друзі, які його, безперечно, звільнять. От тільки дивитимуться потім скоса.

— Що ж тебе привело до нас, дорогий гостю? — солодким голосом поцікавилася Люба.

З ганчіркою в роті він усе одно не міг би відповісти, тож ясно, що запитання вона поставила не для того, щоб почути відповідь. Все ж хвильку почекала, й додала:

— Де ж це тебе так виховували, що без стуку в двері вирішив вломитися до чужої хати? До самотньої дівчини, яку й захистити нікому.

Хто б уже казав! Пластун — той взагалі ніколи в двері не стукає. Та й сама вона лазила до їхньої хати, коли нікого вдома не було. Це як?

І знову почувся горох у залізних ночвах. Он воно що! Це їй попередження, коли хтось намагається відчинити двері. От тільки що це таке? Василько сидів на підлозі під стіною, тож не міг бачити, звідки той звук. Він спробував закричати, заколотив ногами по підлозі, й тут же дістав тяжкого ляпаса від Люби.

А далі повторилося те, що сталося з ним самим. Люба різко відчинила двері, Івась ввалився в хату, а Пластун міцно схопив його, затиснувши рота долонею. Івась махав руками й ногами, та нічим зарадити не міг. Люба зв’язала його, а потім повторила ту ж саму процедуру з ганчіркою. Ганчірок у неї, схоже, вистачало. Івася посадили на підлогу навпроти Василька — під протилежною стіною.

— Ги-ги-ги! Ага! —