Читати книгу - "Граф Дракула"

— Я хочу, щоб ви мене загіпнотизували, — відповіла вона, — і притому до сходу сонця, оскільки я відчуваю, що можу говорити вільно. Поспішайте, час не жде!

Не кажучи ні слова, він змусив її сісти в ліжку. Потім, спрямувавши на неї пильний погляд, він почав посилати паси, водити руками згори вниз. Поступово очі Міни почали заплющуватися, і незабаром вона заснула. Професор зробив ще декілька пасів і потім зупинився; я бачив, що йому очі заливав піт. Міна розплющила очі, але тепер вона здавалася зовсім іншою жінкою. Вона дивилася кудись удалину, а голос звучав якось мрійливо, чого я раніше ніколи не чув. Професор підняв руку на знак мовчання і наказав мені покликати інших. Вони увійшли навшпиньках, замкнувши за собою двері, і поставали біля ліжка. Міна їх, мабуть, не помічала. Нарешті, Ван Хелзінк порушив мовчання, кажучи тихим голосом, щоб не порушувати перебіг її думок.

— Де ви?

— Я не знаю, — долинула відповідь.

На декілька хвилин знову запанувала тиша. Міна сиділа непорушно перед професором, який не зводив з неї очей; інші ледве насмілювалися дихати. В кімнаті посвітлішало; все ще не зводячи очей з обличчя Міни, професор наказав мені підняти штори. Я виконав його бажання, і рожеве проміння розпливлося по кімнаті. Професор одразу ж продовжував:

— Де ви тепер?

Відповідь пролунала неначе здалеку:

— Я не знаю. Все мені чуже!

— Що ви бачите?

— Я нічого не можу розрізнити, темрява навкруги мене.

— Що ви чуєте?

— Плескіт води; вона дзюрчить і хлюпає, ніби здіймаючи маленькі хвилі. Я чую їх поблизу.

— Значить, ви знаходитеся на кораблі?

— О, так!

Що ще ви чуєте?

— Кроки людей, які бігають над моєю головою; крім того, брязкіт ланцюгів і гуркіт якоря.

— Що ви робите?

— Я лежу спокійно, неначе я вже померла!

Голос її замовк, і вона почала дихати, як уві сні, очі заплющилися.

Тим часом сонце піднялося високо, і настав день. Ван Хелзінк поклав свої руки на плечі Міни і обережно опустив її голову на подушку. Вона лежала декілька хвилин, як спляче дитя, потім глибоко зітхнула з подивом подивилася на нас.

— Я говорила уві сні? — запитала вона. Вона це знала, мабуть, і так. Але їй хотілося дізнатися, що саме вона говорила. Професор повторив усю розмову і сказав:

— Отже, не можна марнувати ні хвилини; мабуть, ще не пізно!

Містер Моріс і лорд Годалмінг попрямували до дверей, але професор покликав їх спокійним голосом:

— Стривайте, друзі! Судно це піднімало якір у той час, коли вона говорила. У величезному порту Лондона зараз багато суден готуються до відплиття. Яке з них наше? Слава Богу, у нас знову є ниточка, хоча ми й не знаємо, куди вона приведе. Ми сліпі; якщо зараз кинути погляд назад, то стане зрозуміло, що ми могли б тоді побачити. Тепер ми знаємо, про що думав граф, хапаючи гроші, хоча йому загрожував страшний кинджал Джонатана. Він хотів утекти. Ви чуєте, втекти! Але знаючи, що в нього залишився тільки один ящик і що йому не сховатися в Лондоні, де його переслідують п'ятеро людей, немов собаки, які полюють на птаха, він сів на судно, прихопив з собою ящик і покинув країну. Він думає втекти, але ми підемо за ним. Наша лисиця хитра, ой, яка хитра, і ми повинні стежити за нею дуже пильно. Я теж хитрий, і гадаю, хитріший за нього. А поки що ми можемо бути спокійні, бо між ним і нами лежить вода, і він не зможе сюди з'явитися, доки судно не пристане до берега. Подивіться, сонце вже високо, і день належить нам до заходу. Приймемо ванну, одягнемося і поснідаємо, в чому всі ми маємо потребу і що можемо спокійно зробити, оскільки його немає більше в цій країні.

— Але навіщо нам його шукати, раз він виїхав?

Він узяв її руку і погладив, кажучи:

— Не розпитуйте мене поки ні про що, після сніданку я все розповім.

Він замовк, і ми розійшлися по своїх кімнатах, щоб переодягнутися. Після сніданку Міна повторила своє запитання.

Він подивився на неї і відповів сумним голосом:

— Тому що, дорога пані Міно, ми тепер більше, ніж будь-коли, повинні знайти його, хоча б навіть довелося проникнути в самісіньке пекло!

Вона зблідла і запитала ледве чутно:

— Чому?

— Тому що, — відповів він урочисто, — чудовисько може прожити сотні років, а ви тільки смертна жінка! Тепер треба боятися часу, оскільки він наклав на вас своє тавро.

Я вчасно встиг підхопити її, бо вона впала, ніби скошена трава.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Щоденник лікаря Сьюарда

(фонографічний запис того, що було написано

професором Ван Хелзінком Джонатанові Харкеру)

Ви залишитеся тут із Міною, тоді як ми вирушимо на пошуки. Сьогодні він у жодному разі не з'явиться сюди. Дозвольте тепер повідомити вам те, що я вже розповів іншим. Наш ворог утік; він вирушив до свого Трансільванського замку. Я впевнений у цьому так, ніби бачив це накресленим вогненною рукою на стіні. Він давно про всяк випадок готувався до цього; ось тому й тримав напоготові останній ящик, щоб відправити його на корабель. Ось навіщо він і гроші взяв; граф поспішав, щоб ми не могли захопити його до заходу сонця. Це була його остання надія, хоча він, крім того, гадав, що зможе сховатися в могилі, яку приготує наша бідна Люсі; він упевнений, що вона така ж, як він. Але в нього не залишалося, більше часу.

Зазнавши поразки, граф звернувся до останнього засобу порятунку, свого останнього земного притулку.

Він хоробрий, так, він дуже хоробрий! Він знає, що його гра тут закінчена, і тому вирішив повернутися додому. Він знайшов судно, яке вирушає тим же шляхом, яким він дістався сюди, і сів на нього.

Тепер нам треба дізнатися, що це за судно, і його маршрут. Таким чином ми остаточно заспокоїмо вас і бідолашну пані Міну, зронивши у ваші душі нову надію. Адже вся надія в переконанні, що не все ще втрачено. Цьому чудовиську, якого ми переслідуємо, знадобилося декілька сотень років, щоб дістатися до Лондона; а ми вигнали його за один день, оскільки вивчили межі його влади. Він є обмеженим, хоча все ще може заподіяти багато лиха і побороти його дуже нелегко. Але й ми сильні, кожен по-своєму; а всі