Читати книгу - "Сонячний Птах"

І вона обернулася до мене й стала жваво базікати. Вона зруйнувала загальний настрій одним майстерним ударом. Я побачив, як Лорен хмуриться і як він сердито почервонів. Гіларі стиснула губи, і я побачив, як сотні влучних відповідей промайнули поза її очима, але вона втрималася. Я незграбно пірнув у порожнечу, але навіть моя чарівність та соціальна грація не змогли відновити колишній настрій. Я відчув полегкість, коли нарешті Лорен подивився на годинник, потім кинув скошений погляд на РМ, якому була доручена організація виїзду. Цей джентльмен відразу підхопився на ноги й спрямував неповоротку громаду на вихід, туди, де чекала кавалькада автомобілів. Коли ми переходили через вітальню, Вілфред Снелл проштовхався до мене з цілим роєм своїх шанувальників, які намагалися не відставати від нього в чеканні чогось кумедного.

– Я знову переглянув вашу книжку протягом ланчу. Я забув, яка вона забавна, мій любий хлопче.

– Дякую вам, Вілфреде, – вдячно відповів я. – Дуже мило з вашого боку сказати мені про це.

– Я прошу, щоб ви підписали її мені.

– Неодмінно. Неодмінно підпишу.

– Я з великою цікавістю чекаю вашого сьогоднішнього виступу, мій маленький друже.

І я знову затремтів від зусиль придушити свої почуття і зберегти лагідний тон голосу.

– Сподіваюся, він вам видасться не менш забавним.

– Не сумніваюся, що саме таким він видасться мені, Бенджаміне.

Він зловтішно засміявся й подався геть разом із натовпом. Я почув, як він сказав Де Валлосу, коли вони разом сідали в автомобіль:

– Середземноморський вплив! Мій Боже, а чому не ескімоський? Докази ті самі.

Ми проїхали через парк, як жалобна процесія на державному похороні – кортеж чорних лімузинів, – і через другі ворота виїхали на Кенсингтон-гор.

Нас усіх висадили біля дверей Товариства, й ми пішли до лекційної зали. Ті, хто мав виступати, й члени ради розташувалися на сцені, а в залі сиділа теж виключно солідна публіка. Вілфред сидів на своєму місці, попереду в центрі, де я міг спостерегти кожен вираз на його обличчі. Він був оточений своїми «душогубами».

На сцену привели його світлість, що пахнув сигарами й добрим портвейном. Його спрямували на публіку, як гаубицю, й запустили в дію. За сорок п’ять хвилин він розповів усе, що знав, про орхідеї і про сезон стипл-чейзу. Президент почав делікатно смикати його за поли піджака, але мені довелося чекати свого шансу ще двадцять хвилин.

– Шість років тому я вже мав честь виступити перед Товариством. Темою мого виступу був «Середземноморський вплив на Центральну й Південну Африку в дохристиянську еру». Я прийшов тепер до вас із тією самою темою, але озброєний новими доказами, які мені пощастило роздобути в період між цими двома виступами.

Кожні кілька хвилин Вілфред обертався у кріслі, щоб кинути якесь зауваження або Роджерсу, або Де Валлосу, які сиділи в ряду позад нього. Він застосовував сценічний шепіт, прикриваючи рот програмкою. Я не дозволяв собі відвернути увагу на ті перешіптування й читав вступ. То було резюме всього того, що було відомо раніше, й різних теорій, які будувалися на цьому матеріалі. Я умисне зробив свій вступ занудним і нецікавим, надавши можливість Вілфредові та його компанії повірити, що в мене нема нічого, аби я міг підтримати свої погляди.

– Але в березні минулого року містер Стервесант показав мені одну фотографію.

Тепер я змінив тон своєї промови, дозволив, щоб певна наелектризованість увійшла в неї. Я помітив зблиск інтересу на обличчях, які раніше мали вираз тупої незацікавленості. Я став активно розбуджувати той інтерес. Тепер, цілком несподівано для них, я розповідав їм детективну історію. Інтервали між помпезно-іронічними зауваженнями Вілфреда ставали дедалі довшими. Хихотіння його шанувальників завмерло. Тепер я тримав свою публіку за горло, вона перебувала разом із Саллі та мною в місячному світлі, дивлячись згори вниз на примарні обриси давно мертвого міста. Вони переживали хвилювання, яке опанувало нас, коли ми знайшли перші обтесані блоки каменю.

У ту саму мить, коли я цього потребував, лампи в залі погасли, й перший образ з’явився на екрані, який висів за моєю спиною.

То був малюнок білого царя, величного й гордого, царственого у своїй мужній красі та в золотому обладунку. Малюнки вилітали з темряви світовими сигналами й падали на екран. Публіка сиділа в глибокій тиші, їхні зачаровані обличчя були освітлені сяйвом, що віддзеркалювалося від екрана, тишу порушувала лише гарячкова писанина журналістів у передньому ряді. Мій голос огортав їх чарами.

Я довів свою розповідь до того періоду, коли ми обстежили рівнину й печеру, але ще не відкрили тунелю, замурованого за портретом білого царя.

За моїм сигналом світло увімкнули, й публіка повернулася в теперішній час, усі, крім його світлості, який нарешті не зміг чинити опір портвейну й заснув мертвим сном. Він був єдиним із двохсот людей, хто не був захоплений моєю розповіддю. Навіть Вілфред здавався приголомшеним і враженим, як боксер, що опинився в тяжкому нокауті й намагається зіп’ястися на ноги, перш ніж пролунає гонг. Я не міг супроти власної волі не захоплюватися ним, цей чоловік був гравцем до мозку кісток. Він обернувся до Де Валлоса і проникливим пошептом сказав йому:

– Типове мурування банту тринадцятого сторіччя нашої ери, звичайно ж. Але дуже цікаво. Підтверджує мою теорію про датування міграцій.

Я мовчки чекав, поклавши долоні на край кафедри й нахиливши голову. Іноді мені здається, я міг би бути талановитим кіноактором. Я повільно підвів голову й подивився на Вілфреда, на обличчі в мене був вираз розпачу. Він неабияк його підбадьорив.

– Картина, звичайно, нічого не підтверджує й нічого не спростовує. Правду кажучи, це, либонь, кандидат на висвячення в релігії банту, подібний до Білої леді з Брендберґа.

Я зберігав мовчанку, дозволивши йому заковтнути мого гачка якнайглибше, так ніби він був марліном. Я хотів, щоб він проковтнув його якнайглибше, перш ніж я смикну за волосінь.

– Боюся, ми не одержимо нових доказів. – Він озирнувся навкруг себе з дурною задоволеною посмішкою, і його послідовники закивали головами й запосміхалися, наче маріонетки.

Тоді я звернувся безпосередньо до нього:

– Як щойно зазначив професор Вілфред Снелл, хоч те, що я вам виклав, і було напрочуд цікавим, проте воно не дало нам нових доказів. – Усі вони енергійно закивали головами. – І тому я вирішив заглянути глибше.

І розповів про відкриття заблокованого тунелю, про наше рішення зберегти малюнок білого царя й заглибитися в живу скелю, про те, як ми вийшли в новий