Читати книгу - "Сонячний Птах"

врівноважити своє величезне черево. Здавалося, він носить під своєю камізелькою наполовину наповнений бурдюк із вином. Щоб накрити цей неймовірно опуклий живіт, знадобилося не менше тканини перлисто-сірого кольору, аніж для виготовлення театральної завіси. Його обличчя звисало вниз на груди кількома підборіддями, схожими на брижі, що вкривають поверхню водойми. Воно було біле та м’яке, так наче пластикову торбинку наповнили брудним молоком. Його рот здавався глибоким рожевим розрізом у білому тілі, млявий, постійно розкритий, навіть тоді, коли він не базікав, а не базікав він рідко. Його волосся скидалося на дикий кущ із переплутаним гіллям, із якого на плечі та лацкани сипався дощ дрібної лупи, й він був весь обвішаний усілякими речами: окуляри для читання висіли йому на шиї, як бінокль командувача танковим корпусом, позолочений ніж для надрізання сигар визирав із кишені, в якій носять гроші, з його петлиці звисали монокль на чорній стрічці, ланцюжок від годинника і в’язка ключів.

Я рушив у його напрямку, зупиняючись, щоб привітати друзів, побазікати з колегами, але невпинно наближався до нього. Хтось тицьнув у мою руку келих, і я оглянувся.

– Віскі для мужності, – усміхнулася мені Саллі.

– Мені його не треба, любове моя.

– Ходімо поговоримо з ним, – запропонувала вона.

– Таку втіху я залишаю собі наостанок.

Ми подивилися відкритим поглядом на цього самопризначеного барабанщика археології, чиї з півдесятка книг розійшлися накладом у п’ятсот тисяч примірників – книг, які не мали на меті нічого іншого, крім як догоджати смакам читачів; книг, які небезпечно фліртували із плагіатом і кримінальною обмовою; книг, у яких еквілібристика з професійним жаргоном прикидалася ерудицією, а факти стискалися, нехтувалися або тонко змінювалися на догоду власній аргументації.

Я не мстивий чоловік, не той, хто таїть у собі злість або невдоволення, та коли я дивлюся на цього обрезклого ката, цього мучителя, цього… Одне слово, коли я на нього дивлюся, я відчуваю, як кров закипає й піниться за моїми очима. Я рушив до нього напрямки.

Він побачив, як я наближаюся, але не звернув на мене уваги. Усі в кімнаті знали, що відбувається, й, либонь, чекали сутички від того дня, коли одержали свої запрошення. Коло навкруг великого чоловіка розімкнулося, надавши мені простір, щоб я міг наблизитися до нього.

– Немає сумніву… – горлав Вілфред, причому його погляд ковзнув на сім футів вище від моєї голови.

Він зазвичай упереджує кожне зі своїх тверджень таким рекламним ударом.

– Як я завжди стверджував…

Його голос долітав до найдальших закутнів, і я терпляче чекав.

Я тримав напоготові дбайливо відрепетирувану усмішку, яку застосовую в подібні хвилини. Вона дуже скромна й сором’язлива.

– Так заведено й загальновідомо…

Коли Вілфред промовляє такі слова, то це означає, що теорії, про яку він говорить, притаманні разючі суперечності.

– Сказати правду…

Після такого вступу він завжди повідомляє очевидну брехню.

Нарешті він подивився вниз, зупинився на середині речення, устромив собі в око монокля й на свою радість і подив побачив неподалік від себе свого давнього друга й колегу доктора Бенджаміна Кейзина.

– Бенджаміне, мій дорогий маленький друже! – вигукнув він, і його «маленький» угородилося мені в тіло, наче стріла в тіло бика. – Як приємно бачити вас!

Потім Вілфред Снелл припустився вельми необміркованого вчинку. Він простяг у моєму напрямку свою велику м’яку лапу, вкриту білим волоссям. Якусь мить я не міг повірити, що доля подарувала мені таке везіння; у ту саму мить Вілфред пригадав, як ми востаннє, шість років тому, потиснули один одному руки, й спробував забрати її назад. Проте його реакції не зрівнятися з моєю, і я нею заволодів.

– Вілфреде, – заворкотів я, – мій любий, мій дорогий чоловіче.

Його рука скидалася на рукавичку, наповнену теплим желе, й, лише проникнувши в неї на дюйм або два, мої пальці змогли доторкнутися до кісток.

– Ми були в захваті, коли довідалися, що ви зможете приїхати, – сказав я йому, й він щось мукнув мені у відповідь. Кілька крапель слини відокремилися від його м’яких рожевих губів.

– А як вам доїхалося сюди? – запитав я, сором’язливо всміхаючись.

Вілфред спробував випручати руку, переступаючи з ноги на ногу. Мої пальці загрузли майже до дна, поринувши в м’яку білу плоть, і я тепер намацав кожен його суглоб. Це було те саме, що зловити медузу на вудку, налаштовану на форель.

– Ми повинні знайти час для невеличкої приватної розмови, перш ніж закінчиться симпозіум, – сказав я й почув, як із Вілфреда виходить назовні повітря.

Воно виходило з тихим свистячим звуком, і він почав зморщуватися, наче проколотий балон. Несподівано я відчув відразу до своєї жорстокості і дорікнув собі за слабкість, за те, що дозволив собі піддатися їй. Я випустив його руку, й, коли туди почала повертатися кров після мого брутального потиску, він, либонь, мусив пережити гостріший біль, аніж тоді, коли я її стискав. Він обережно притис руку до грудей, його великі жіночні очі наповнилися слізьми, губи йому тремтіли, наче у вередливої дитини.

– Ходімо, – лагідно сказав я йому. – Дозвольте мені запропонувати вам чогось випити.

І я повів його геть, а він ішов за мною сумирно, як слон за погоничем. Одначе Вілфред Снелл не належить до тих людей, яких легко зламати, й він швидко прийшов до тями. Під час ланчу уривки з його монологів долітали до нашого столу. Він, як і завжди, не вагався «називати речі своїми іменами» і «ділитися своїми маленькими таємницями» із притаманною йому переконливістю. Із того, що мені вдалося почути, він, як і раніше, легко та кумедно розвінчував те, що я стверджував у своїх книжках, повторюючи свої аргументи щодо середньовічного походження руїн Центральної Африки: мовляв, створили їх банту. На одному з етапів я поглянув у його бік і побачив, що він тримає розгорнутою біля своєї тарілки мою книжку «Офір» і щось зачитує з неї під загальний сміх сусідів по столу.

Проте біля мене виникла інша загроза, і я мусив докласти все своє вміння, щоб відвернути її. Саллі за ланчем була поруч зі мною, й ми сиділи навпроти Стервесантів. Їй знадобилося лише п’ять секунд, щоб помітити новий діамант Гіларі. Вона не могла його не помітити, він посилав осяйні стріли в усі кінці кімнати. Саллі мовчала протягом половини ланчу, але її погляд повсякчас падав на осяйний дорогоцінний камінь. Решта були раді можливості погомоніти, лунав сміх і чимало добродушних жартів. Лорен, здавалося, був особливо уважним до Гіларі, але раптом запала несподівана тиша.

Саллі нахилилася вперед і своїм найсолодшим голосом сказала Гіларі:

– Який чудовий перстеник! Ви щасливі, що