Читати книгу - "Засліплення"

— Що «але ж»? Ви знаєте, я образився!

Кін довго вагався, та зрештою таки дав згоду. Фішерле мусив заприсягти життям розуму, що ніколи не крав. До того ж він запевняв Кіна в тому, що не має за собою жодної провини й раз у раз казав:

— О Господи, з отаким горбом! Як ви уявляєте собі крадіжку?

Хвилю Кін міркував про те, чи не зажадати заставу. Та позаяк і велика застава від «потягу» до книжок не стримала б навіть його самого, від свого наміру він відмовився. Тільки додав іще:

— Бігати ви, звісно, вмієте!

Фішерле відчув у цих словах пастку й відповів:

— Навіщо мені брехати? Коли ви ступите крок, то я ступлю півкроку. У школі я завше бігав найгірше від усіх.

Він навіть придумав, як називається школа — на той випадок, якщо Кін про це запитає. Насправді він не вчився в жодній школі.

Але Кін ніяк не міг дати раду думкам важливішим. Зараз він мав навести найвагоміший у житті доказ своєї довіри.

— Я вам вірю! — сказав він просто.

Фішерле був на сьомому небі.

— Ось бачите, і я так кажу!

Книжкову спілку було укладено. Як слуга, Фішерле взяв на себе важчу половину. На вулиці він ішов поперед Кіна, весь час не більше, ніж на два кроки. Через горб, що нікуди не дівався, було не дуже помітно, як коротун згинається. Але його важка ступа свідчила про те, що томиська в нього важкі. Кін відчував полегкість. З піднесеною головою простував він за своїм довіреним, не збочуючи поглядом ні праворуч, ні ліворуч. Він не зводив його з горба, що погойдувався з боку в бік, як у верблюда, хоч і не так повільно, однак так само ритмічно. Час від часу Кін випростував уперед руки, щоб подивитися, чи дістають іще пучки до горба. Якщо вони вже ледь-ледь не діставали, він наддавав ходи. На той випадок, якщо коротун спробує тікати, Кін склав собі план дій. Залізною хваткою він учепиться в горб і всім своїм довгим тілом навалиться на злочинця; треба тільки пильнувати, щоб заодно не завдати шкоди голові Фішерле. Коли Кін, випроставши руки, переконувався, що все гаразд і не треба ні пришвидшувати, ні уповільнювати ходу, його раптом поймало якесь лоскітливе, бентежно прекрасне почуття, знайоме лише людям, котрі можуть дозволити собі розкіш довіряти, не боячись жодних розчарувань.

Цілих два дні він ходив, не присідаючи, — під тим приводом, що треба відпочити від халеп минулих і підготуватися до халеп майбутніх, востаннє обійти місто в пошуках ще не відомих книгарень. Думки його були безтурботні й світлі, він крок за кроком брав участь у відродженні своєї пам’яти, канікули, які він добровільно влаштував собі вперше після студентських років, минали в товаристві відданого створіння, товариша, який високо цінував розум, — так Фішерле зазвичай називав освіченість, — не надокучав, носив із собою велику бібліотеку, проте, хоч як кортіло йому прочитати ту чи ту книжку, самочинно не розгортав жодного тому; нехай коротун був створінням потворним, нехай, як сам визнавав, не мастак бігати, але він був досить міцний і витривалий, щоб упоратися з роботою носія. Кін майже ладен був повірити в щастя, у цю нікчемну життєву мету неосвічених людей. Якщо за ним не женешся й воно приходить саме собою, якщо не тримаєш його силоміць і обходишся з ним досить поблажливо, то кілька днів його можна й спокійно потерпіти при собі.

Коли настав третій день цієї щасливої доби, отоді Фішерле й попросив на годинку його відпустити. Кін підніс руку, наміряючись ляснути себе по лобі. За інших обставин він так і вчинив би. Та, вже побувавши в бувальцях, він вирішив, однак, змовчати й викрити зрадницькі плани коротуна, якщо той їх мав. Історія зі срібним портсигаром йому видалася зухвалою брехнею. Заявляючи про свою незгоду спочатку всілякими недомовками, а далі щораз відвертіше й розгніваніше, він раптом сказав:

— Гаразд, я піду з вами!

Цьому нещасному каліці доведетьсь зізнатись у своєму брудному замірі. Кін піде з ним до самого віконця й подивиться на ту вигадану квитанцію й той вигаданий портсигар. А позаяк їх нема, то цей негідник там, при людях, упаде перед ним навколішки й крізь сльози попросить прощення. Фішерле здогадався про його підозру й щиро образився. Кін, видко, має його за божевільного; ага, крастиме він книжки — саме книжки, та ще й які! Через те, що він хоче поїхати до Америки й заробляє собі цю поїздку тяжкою працею, з ним обходяться, мов із людиною, в якої курячий розум!

Дорогою до ломбарду він розповідав Кінові, як там усередині. Він змальовував ту величну будівлю з усіма її залами від підвального поверху до самого горища. А насамкінець, ледве стримуючись, щоб не зітхнути, промовив:

— Про книжки нам ліпше не розмовляти!

У Кіна спалахнула цікавість. Він розпитував коротуна, який усе маніжився та ламався, доти, доки зрештою витяг із нього жахливий факт. Кін вірив йому, бо від людей можна сподіватися будь-якої підлоти; він сумнівався, бо цього дня ставився до Фішерле вороже. А той знайшов такі тони, які пустити повз вуха не можна було. Він розповів про те, як приймають книжки. Якась свиня їх поціновує, якийсь собака виписує квитанцію, якесь бабище загортає їх у брудне ганчір’я й прикріплює до них номерок. Якийсь немічний старець, що ледве на ногах тримається, тягне книжки геть. Як поглянеш йому вслід, серце кров’ю обливається. Хочеться ще трохи постояти перед тим віконцем і виплакатись, перше ніж вийти надвір, соромно ж бо за свої червоні очі, але свиня вже рохкає: «З вами все», витурює тебе й опускає шибку. Трапляються натури вразливі, яким і після цього не сила піти. Але тоді починає гавкати собака, і ти вшиваєшся, а то ще вкусить.

— Але ж це жорстоко! — вихопилося в Кіна.

Поки карлик розповідав, він наздогнав його, пішов поруч — серце в нього просто завмирало — і тепер спинився посеред вулиці, яку вони саме перетинали.

— Усе саме так, як я кажу! — підтвердив Фішерле плаксивим голосом.

Він згадав, як той собака дав йому ляпаса, коли він цілий тиждень, день при дні ходив до нього й канючив якусь стару книжку про шахи. Свиня стояла поруч і аж тряслася від утіхи та жиру.

Фішерле більш нічого не сказав. Він, здавалося йому, помстився достатньо. Кін і собі мовчав. Коли вони нарешті