Читати книгу - "На лезі клинка"

— А-а!

Вест скривився і впустив свій короткий клинок, відскакуючи і хапаючись за передпліччя. На землю закрапала кров.

— Два — нуль! — вигукнув Варуз.

Кронпринц, побачивши кров, так різко зірвався на ноги, що аж капелюх злетів з нього.

— Чудово! — заволав він. — Блискуче!

Інші глядачі теж підвелися зі своїх місць і гучно заплескали. Широко всміхаючись, Джезаль тішився їхньою підтримкою, кожен м'яз у його тілі поколювало від радості. Тепер він зрозумів, навіщо тренувався весь цей час.

— Гарна робота, Джезалю, — пробурмотів Вест, по руці якого стікала цівка крові. — Ти став надто вправним для мене.

— Вибач за поріз.

Джезаль всміхнувся. Він аж ніяк не шкодував про це.

— Пусте. Це лише подряпина.

Вест рушив геть, хмурячись і тримаючись за зап'ястя. Ніхто, а тим паче Джезаль, не звернув на нього особливої уваги. Турнір, і це знає кожен, створений для переможців.

Першим, хто піднявся з лав і привітав його з перемогою, був лорд Маровія.

— Який багатообіцяючий молодик! — сказав він, тепло всміхаючись до Джезаля. — Але чи зможе він здолати Бремера дан Горста?

Варуз по-батьківськи поплескав Джезаля по плечу.

— Я певен, що за сприятливих обставин він може здолати кого завгодно.

— Гм-м... А ви бачили, як фехтує Горст?

— Ні, проте я чув про його надзвичайну майстерність.

— О так, Горст іще той чортяка. — Верховний суддя звів кошлаті брови. — Не можу дочекатися, коли вони зійдуться у двобої. Ти ніколи не думав зайнятися правом, капітане Лютар?

Джезаль був захоплений зненацька.

— Е-е, ні, ваша милосте, тобто... Я військовий.

— Само собою. Але битви і тому подібне можуть неабияк попсувати нерви. Якщо раптом вирішиш змінити свою думку, звертайся, і ми щось для тебе підшукаємо. Мені завжди потрібні перспективні люди.

— Е-е, дякую.

— Що ж, тоді до зустрічі на Турнірі. Удачі, капітане, — кинув він через плече, поволі віддаляючись. Верховний суддя натякав, що Джезалю вона неабияк знадобиться.

Його Високість принц Ладісла проявив більший оптимізм.

— Ти — моя людина, Лютаре! — вигукнув він, рубаючи пальцями повітря, наче це були фехтувальні клинки. — Я подвою свою ставку на тебе!

Джезаль догідливо вклонився.

— Ви надто ласкаві, Ваша Високосте.

— Ти — моя людина! Солдат до того ж! Фехтувальник повинен уміти битися за свою країну, чи не так, Варузе? Чому цей Горст не служить у війську?

— Гадаю, що служить, Ваша Високосте, — м'яко сказав лорд-маршал. — Він родич лорда Брока, і служить в його особистій гвардії.

— А-а... — на мить принц спантеличився, але відразу ж пожвавішав. — Але ти все одно — моя людина! — вигукнув він до Джезаля, знову тицяючи у повітря пальцями так, що на його капелюсі загойдалося перо. — Ти — мій фаворит!

І принц, пританцьовуючи і виблискуючи декоративною кольчугою, попрямував до арки.

— Дуже вражаюче. — Джезаль різко обернувся, а відтак незграбно відступив назад. Звідти на нього насмішкувато дивився Глокта. Як для каліки, він надзвичайно вправно підкрадався. — Як усім пощастило, що ти, зрештою, не облишив тренування.

— Я і не збирався, — холодно відрізав Джезаль.

Глокта посмоктав свої порожні ясна.

— Як скажете, капітане.

— Так і скажу. — Джезаль грубо відвернувся, сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться говорити з цим бридким типом. І виявив, що дивиться прямо в обличчя Арді, котра стояла всього за фут від нього.

— Ой! — затнувся він, відступаючи на крок назад.

— Джезалю, — мовила вона, — давно не бачились.

— Е-е... — Він почав нервово озиратись. Глокта поплентався геть. Вест уже давно пішов. Варуз розпинався перед лордом Ішером і кількома іншими людьми, які ще залишилися у внутрішньому дворику. На них ніхто не дивився. Потрібно було поговорити з нею. Потрібно було відверто сказати, що вони більше не зможуть бачитись. Що-що, а на це вона заслужила. — Е-е...

— Тобі нічого мені сказати?

— E-e...

Він швидко крутнувся на підборах, згораючи від сорому.

Після таких несподіваних переживань рутина вартової служби на південній брамі здавалася майже помилуванням. Джезаль із задоволенням очікував, коли зможе спокійно стояти, спостерігаючи за людьми, котрі прибувають і відбувають з Аґріонта, та слухати пустопорожні теревені лейтенанта Каспи. Принаймні так він собі уявляв, поки не прибув на місце служби.

Каспа і звична група озброєних солдат товклися біля зовнішніх воріт, де поміж двох великих побілених веж, що височіли над брамою, був перекинутий через рів старий міст. Коли Джезаль дійшов до кінця довгого тунелю, він помітив, що з ними був хтось іще. Дрібний, надокучливий чоловічок в окулярах. Джезаль десь уже з ним перетинався. Його звали Морроу і він був начебто приятелем лорда-камерґера. Тут йому робити було нічого.

— Капітане Лютар, яка щаслива випадковість!

Джезаль здригнувся. Це був той божевільний Сульфур.

Він сидів, схрестивши ноги, на землі позаду нього, і спирався на круту стіну брами.

— Що цей тут, в біса, робить? — гримнув Джезаль.

Каспа збирався щось сказати, але його перебив Сульфур.

— Не зважайте на мене, капітане, я просто чекаю свого господаря.

— Господаря?

Джезалю було страшно подумати, якому бовдурові міг служити цей ненормальний.

— Так. Він ось-ось повинен підійти. — Сульфур кинув похмурий погляд на сонце. — Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється.

— Та невже?

— Еге. — Безумець знову розплився в дружній посмішці. — Але він з'явиться, Джезалю, не хвилюйся.

Перехід на «ти» став останньою краплею. Він заледве знав цього чоловіка, та й те знання його не тішило. Джезаль відкрив було рота, щоб сказати все, що він про нього думає, але Сульфур раптом скочив на ноги, схопив свою палицю і взявся обтріпувати штани.

— А ось і вони! — мовив він, втупившись у бік рову. Джезаль прослідкував за поглядом бовдура.

Через міст рішуче крокував величний старий. Він високо тримав голомозу голову, а його пишна червоно-срібна мантія переливалася і тріпотіла на вітрі. Вслід за ним ступав хворобливий юнак. Він ледь схилив голову, неначе відчував благоговійний страх перед старим, а на витягнутих руках ніс довгий посох. Процесію замикав страхітний дикун у важкому хутрі, який був на добрих півголови вищим за інших двох.

— Що