Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 15  

7 Червня 

– Що ви, трясця, вже надумали робити? Вітя, тебе також переклинило? – питала Анжела 

Ми стояли на тому самому місці біля багаття. Вода кипіла, залишилось тільки заварити той чай. 

– Що мені робити? – питав Вітя. – Точно не хочеш, щоб я пішов з тобою? 

Я захитав головою 

– Ні, лишайся тут. Коли ми повернемось, ти нас зустрінеш і ми поїдемо всі разом додому? 

– Аякже сестра твоя? 

– Кажу ж, разом. Я заберу з собою і Олену, і Аліну. Ми повернемося всі, обіцяю! 

– Що ви вдвох верзете? Ви змовились? Тільки чесно кажіть! – казала невдоволено Даша. 

– Ти побачиш, – сказав я їй, – ви троє побачите. Побачите, що я був правий. Що переміщення у часі існує. 

Я стояв перевдягнутий. Взяв у руку ніж. Він був гарний. Повністю срібний з якимись рунами. Заваривши чай, я налив його в чашку і почекав поки він трішки охолоне. 

– Ну, чого чекаєш? – спитав Вітя. 

– Та ось що дивно, не знаю чому тільки зараз до мене дійшло. Коли я читав щоденник Жені, він там писав переважно від себе, але іноді це виглядало так, наче пише не він, а хтось інший. Навіть помилки допускав. 

– Може це спеціально, щоб заплутати? 

– Не думаю. Я взагалі його знайшов там, де бути взагалі не повинен був. Ну добре, на місці подумаю. 

 Я випив чай до останньої краплі. В очах почало мутніти. 

– Почалось, – сказав Віті. – Я пішов. Чекайте на мене тут. 

– Давай, старий, удачі тобі! Я буду тримати кулачки! 

Навкруг мене пробігав час. Я дійшов до табору. Було відчуття, що я водночас проживаю і минуле, і теперішнє. Мимо мене ходили ті самі піонери, але вони були напівпрозорі. Поки я доходив до будиночка Олени мене почало відпускати. І я зрозумів. Я повернувся.