Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 14  

6 червня 

Він розбудив мене в ночі. 

– Пішли покуримо, – сказав мій друг. 

– Не хочу, – відказав я накрившись ковдрою.

– Я хочу поговорити, і на цей раз серйозно. Пішли, це не на довго. А потім підемо спати. 

Ми вийшли на двір і сіли на лавці біля хати. Вітя дістав пачку сигарет, сам взяв одну й мені дав пачку. Закуривши в нас зав’язався діалог. 

– Я тут...  Я хотів запитати тебе, – казав Вітя почухуючи потилицю, – про ту Аліну. Ти її за столом згадував і вночі бурмотів про неї. Це хто? 

– Моя дівчина. Вона весела, цікава, гарна. Вона мені спочатку не сподобалася, через свій характер, але потім...  Потім я зрозумів чому. 

– Звідки вона? 

– З дитячого будинку. Приїхала в табір відпочити та знайти друзів. От і знайшла. Двох вже втратила. 

Вітя мовчки кивав, а я продовжував розказувати про неї. В небі виднілися гарні яскраві зорі. Я згадав перший день, як ми приїхали. Вітя мене також тоді розбудив. Цікаво, що ж було б, якби цього всього не сталося? 

– Знаєш, що смішно? 

– Ні. Що? 

– Мені здається я починаю тобі вірити. Як думаєш, я також божеволію? 

Я захитав головою й сказав: 

– Не думаю, Вітя.  
Запала коротка пауза і я продовжив: 

– Я дуже тобі вдячний, що ти мене сюди звозив. 

– Знаю, знаю. 

– Без жартів. Без тебе я б його не знайшов ніколи. Ну, мольфара. Або навіть якби й знайшов, то в мене б на це пішло багато часу. 

– Я хочу піти з тобою, – серйозно мовив він. – Я його вип’ю разом з тобою, ми відправимось назад у минуле, врятуємо твою сестру і...  дівчину, а потім повернемося назад. 

– Ні в якому разі. Я піду один. 

– Ще чого! А мені що робити поки ти там? Мухомори збирати? 

– Ні. В тебе буде інша задача, тому, якщо хочеш допомогти, поговоримо вже в лісі. На тому самому місці. 

Ми докурили, та покидали недопалки перед цим погасивши, у пластмасове відро.  

Прокинулись о дев’ятій ранку. Дідок порозставляв дерев’яні тарілки на стіл та понасипав у них тушкованої картоплі з м’ясом кролика та грибами, налив холодного узвару та дав по скибці чорного хлібу. Щоб смакувало ще краще, він приніс банку з солоними огірками та квашені помідори. Ми поїли, час від часу обговорювали мої наступні дії. Закінчивши наш сніданок мольфар дав нам пакет з чаєм 

– Ось хлопчики, тримайте. Тут на один раз. Міша, ти пам’ятаєш, так? Пити там, де й минулого разу. І тоді все вийде. Ну, йдіть з Богом. Коли закінчите, приїжджайте в гості. Буду радий вас бачити. 

Ми подякували йому, й попрямували по доріжці в бік машини. Дідусь, хоч і старий, а з паличкою в руках швидко нас наздогнав. Він протягнув мені в руки якусь тканину. В ній було щось замотане. 

– Поки ви спали, я сходив до Микити. Це мій товариш, а хоча, не важливо. Цьому ножу більше ніж сто років. Як я старий міг вас відправити туди без змоги повернутися? Так би й чекали ще днів десять там! Слухайте уважно, як будете там, і ти, Міша, закінчиш, просто хай хтось із вас стисне цей ніж у руці. Так міцно, щоб аж пальці білими стали! Настільки сильно, наскільки тільки можете! Потім з’явиться густий туман. Ви почуєте, як навкруг вас будуть стогнати, кричати, просити про допомогу, але ні в якому разі не йдіть туди! Йдіть назад! Туди, де ви починали. Бо інакше біда буде! Як з’явиться туман, можете просто руку розслабити. Ви вже активували ніж. У вас все вийде! 

Ми послухавши настанову дідуся, ще раз подякували йому й поїхали додому. Віті дзвонили наші друзі. Питали за мене, про те як я себе почуваю, що зі мною, чому слухавку не беру. Він казав що все добре і передавав телефон мені. Було важко слухати, як Анжела кричала й казала що хоче зустрітись. Анжела, моя подруга, сказала що нам треба буде побачитись. Даша, потенційна дівчина мого друга, сказала те саме. Що нам всім треба поговорити про те, що зі мною відбувається. 

– І що робити будемо? – запитав в мене Вітя. 

– Візьмемо їх з собою. А зараз приїдемо, виспимось, і вночі поїдемо до табору.