Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Голова так гуділа, ніби хтось палицею тріснув по ній. Розплющивши очі, одразу пожалкувала про це. Світло на стелі двоїлося. Тож очі заплющила.

Поворухнувши кінчиками пальців, відчула під ними тканину. Спробувала ворухнутися всім тілом і застогнала від неможливості це зробити. Тіло, наче було приковане до чогось.

Здригнувшись, ніби від укусу комара, зашипіла. Очі розкрилися, та все було розмитим. І лише замість двох світил наді мною з’явилася темна фігура. Намагаючись роздивитися її, очі знову заволокла знайома темрява.

Другий раз я приходила до тями в менш світлому приміщенні. Світло не двоїться, і це вже добра ознака.

Тихенько пролежавши, я зрозуміла, що на цей раз одна.

Якщо першого разу я була не в собі, то зараз свідомість гуде всім, що сталося. Вона подумки кричала, щоб я не рухалася і прикидалася досі непритомною.

Мене викрали й, судячи з обмежень моїх рухів, зв’язали. А по в’ялості тіла й думок ще чимось напоїли.

Відчула, як дихання підводить, і намагаючись не думати про погане, заспокоїлася. Звичайно, важко думати про щось позитивне, коли ти лежиш прив’язана, бо знай де.

Почулися дальні кроки.

Двері відчинилися, і пролунали голоси на моїй рідній мові. Тіло налилося свинцем.

Чим ближче вони підходили, тим краще розрізняла діалог.

— Так, Рустам bey (переклад із тур. пан). Це, може, зайняти деякий час. Кожен організм по різному діє на цей препарат.

— Мені все одно, як діє. Коли прокинеться, додаси дозу.

— Так, Рустам бей.

— І постарайся, щоб вона так пролежала до самого прильоту. Зрозуміло?

— Так, Рустам бей. Усе буде зроблено так, як ви кажете.

Пролунали кроки, і двері зачинилися. Це був Рустам. Тіло кинуло в холод.

І хоча, Рустам покинув кімнату, невідома мені жінка залишилася. Почула, як вона підійшла та почала чимось шарудіти біля мене. Я що сили намагалася прикидатися сплячою.

Пройшло ще трохи часу, а жінка так і не відходила від мене. Я відчувала її уважний погляд. На скронях виділявся піт. Прикидатися було з кожним разом усе важче й важче.

— Меліссо hanım (переклад із тур. пані), ви прокинулися.

Не подаю ніякого признака, що чую її.

— Це, видно, по зміні вашого пульсу.

Я розплющила очі. Ну, як уже, видно, немає сенсу прикидатися.

Одразу побачила не жінку, як думала, а дівчину. Її голова була покрита молочною хустинкою, що закривала все волосся. Мене, наче, холодною водою облили.

— Де я? — промовила хриплим голосом.

Вона не відповіла. Дівчина одразу подала мені стакан води. Закралася думка, що можливо, не варто пити, адже я не знаю, чи не підмішали в неї щось. Та горло так нестерпно дерло від сухості, що махнула на все рукою. Гірше бути вже просто не може.

Проковтнувши все до останньої краплі, відвела голову від стакана. Дівчина повернула його на тумбу, що була біля моєї голови. Вона була одягнена в синю сукню, що закривала буквально все. З відкритого було долоні та лице.

— Де я? — повторила питання вже більш нормальним голосом.

Вона нахмурилась. Думала, чи варто розказувати, чи ні? Ніби ця інформація мені чимось допоможе.

— В літаку, — усе таки відповіла.

Серце стиснулося. Я глибоко вдихнула, відчуваючи на очах сльози.

Замружилася, стиснувши ковдру в кулаки. Мене вивозять із країни. Це гірший варіант з усіх гірших, які могли б бути. Як тепер Микита знайде мене?

Розплющивши очі, подивилася на дівчинку.

— Куди?

Її губи стиснулись у лінію.

— Не можу цього сказати, — вона відійшла, і коли повернулася, у руці її був шприц.

Я напружилася з побоюванням, дивлячись на голку.

— Я зроблю вам укол і ви ще по спите. А коли прокинетеся, то самі зрозумієте, де ми.

Різко похитала головою. Благаючи, дивилася на неї.

— Ні. Не роби. Прошу! — прошепотіла голосом, що зривався.

— Я не можу. Це наказ, — співчутливо та твердо промовила.

У її очах був такий же страх. Страх маленької дівчинки, яка буде покарана за свій неслух.

Зажмурившись, відкинула голову на подушки.

— Роби, що мусиш.

Відчула, як по скроні, потекла сльоза. Темрява потроху затягнула мене до себе.

І знову я проснулася. На цей раз стрімко.

Серце калатало, губи були сухими, а по скронях текли краплі поту, змішані зі сльозами. Мене кидало з одного жахіття до іншого. І коли погляд наткнувся на темну постать, я зрозуміла, що жахіття нічим не зрівняється з реальністю.

Гострий погляд Рустама змусив нутрощі стиснутися джгутом. Завмерши, не відводила погляд від чоловіка. Лише грудна клітка здіймалася від судомного дихання.

Рустам відштовхнувся від стіни, зробив крок. Пальці стиснули простирадла.

— Günaydın, aşkım (переклад із тур. Добрий ранок, кохана), — схиливши голову на біг, промовив.

Судомно ковтнула. Він був близько біля ліжка та не торкався. Рустам примружився, продовжував роздивлятися мене. Я мовчки відвела очі, так аби тримати його в полі зору.

— Навіть не привітаєшся? — вигнув брів, продовживши говорити рідною мовою.

Я не відповідала. Не хотіла. Не могла. Натомість прочистила горло і здригаючись закашлялася. Горло дерло від сухості. Рустам мовчки дивився, не зробивши ніякого руху. Він просто дивився, як я ледь не задихаюся в невпинному кашлі.

— Надін! — почула крик скрізь кашель.

Двері відчинилися, і вбігла та сама дівчина. Вона кинула напружений погляд на мене й наляканий на Рустама.

— Розберися і підготуй, аби через п’ять хвилин була готова, — велів їй.

— Так, Рустам бей.

Надін швидко підбігла і взяла звідкись ключ, відстебнула одну руку. Одразу нахилила на бік і дозволила ще відкашлятися. Коли вона давала мені трохи теплої води, боковим зором побачила, як Рустам покинув кімнату. Ще раз кашлянувши, відчула полегшення.

— Меліссо ханим, вам краще?

Кинула погляд на Надін. Тепер я знала, як її звати. Здавалося, здогадувалася, хто вона. Якщо не помиляюся.