Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

МИКИТА

Палець безупинно стукав по керму, граючи напружений ритм. Скільки б часу я не вдивлявся в лобове скло, ні брата, ні Мелісси не було. Здавалося, в сотий раз дивлюся на годинник і марно. Нікого немає. З кожною хвилиною запізнення серце стискається ще сильніше.

Не витримавши, зробив те, про що думав усі п’ятнадцять хвилин. Набравши номер Мелісси, слухав гудки. Повинен був зробити це раніше, але не хотів давити. Можливо, її подруга затримала, чи викладач. Це нормально. Та ось, що не нормально, це те, що ні на другий, ні на третій дзвінок вона не відповідає. Кров охолола.

Набравши номер брата, ледве не до хрусту стиснув телефон. Коли вже на п’ятий гудок ніхто не відповідав, стримав бажання розбити кляту мобілку. Та, здавалося, в останній момент гудки припинилися, і пролунав голос брата.

— Та, брат, можеш не починати, та я реально не міг цього разу провести Меліссу. У мене і своє життя є, знаєш. Тож…

— В якому сенсі не провів?! — зосередився, лише на цій частині. Мене з холоду різко кинуло в жар. — Ти зараз у біса не з нею?!

Я прокричав у слухавку, трясучись від гніву і страху.

— Ні… — промовив після заминки. — Вона не з тобою?

Я щосили лайнувся і вискочивши з машини гупнув дверима.

— Ні! Якби моя дружина була зі мною, я б не питав у тебе… — здавалося, я вперше не стримую свою мову при братові.

— Я… Можливо, вона затрималася в універі. Не потрібно так бушувати, — намагався то заспокоїти, то залагодити свою провину.

— Вона не відповідає на дзвінки, твою ж…!

Я вже біг вулицею, озираючи в кожен куток, в обличчя перехожих. Та нема. Немає її.

— Слухай, не кіпішуй. Я зараз підійду. І ми її знайдемо, я впевнений, вона в університеті…

Не дослухавши, вимкнув.

Набрав її номер. Не бере. І на другий раз «В даний час абонент не може відповісти на ваш дзвінок. Залиште повід…»

— Дідько!

Я буквально влетів у заклад, прямуючи до охоронця.

Я описав, у чому була одягнена моя дівчинка, і чекав відповіді, чи покидала вона університет.

— Так. Я запам’ятав її, бо вона була ну занадто радісна. Але Микита Вікторович, вона вже близько пів години, як покинула заклад.

Кивнувши йому вибіг назад. Це саме те, що я боявся почути.

Пів години, як обухом по голові вдарило. За пів години могло статися все, що завгодно. Господи!

Коли добіг до воріт, побачив фігуру брата. Якби не страх і бажання найти Меліссу, я б розквасив йому морду. І до біса, що він молодший брат. Я довірив йому найдорожче, що маю!

— Немає? — коротко запитав.

— Немає, — відповів, відкинувши гнів. Зараз потрібно все вилити на те, аби знайти. — Ти мерщій у ті вулиці, а я там шукатиму. І щоб кожен кущ заглядав!

Він кивнув. Але не встигли ми розбігтися, як почулася сирена швидкої допомоги. А за нею їхала машина поліції. Кров застигла у венах, коли вони повернули в тому місці, неподалік від припаркованої машини. З машини не було, видно, хто заходив у той провулок, а хто ні.

Не роздумуючи, ми з братом рвонули в погоню.

Було більш як десять людей, і всі було навколо когось, за кого вже взялися лікарі.

Я благав, щоб це була не моя дівчинка.

Буквально розштовхавши людей у різні боки, я із жахом зупинився навколо тіла. Живого. Понівеченого тіла Діми Ковальського. Він хрипів щось, пробуючи, розповісти. Лікарі говорили мовчати, та він з білю на обличчі намагався говорити щось поліцейським.

І лише три слова, що зловив мій мозок, змусили серце завмерти.

— … Мелісса… затягнули… викрали…

Тіло налилося сталю. Руки стиснулись в кулаки. Серце боліло, і повітря було мало.

Відкинувши біль, я стрімко вступив до Діми та поліцейських.

— Ти говориш про Меліссу? — перейшов одразу до справи. Мені, головне, одне: чи моя Мелісса. Можливо, він про якусь іншу говорить.

Його затуманені очі наткнулися на мої вилиті зі сталі.

— Микита Вікторович… Так. Меліссу викрали. Вони силоміць запхали її в машину й повезли, — зі стиснутими зубами всіма в крові прохрипів.

— Ким ви є, дівчині? — запитав один з чоловіків в уніформі.

Емоції, наче покинули мене. Було одне бажання: знайти й покарати. Врятувати, притулити до себе. Прихистити. Ніякої жалості, лише кривава помста.

— Я її чоловік.