Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Напевно, саме слова А-атона я мала почути. Бо варто лише їм прозвучати, і картинка, що відкрилася мені, починає невблаганно танути, а мене ніби за хребет щось смикає назад, витягуючи з видіння про чужий світ.

Відчуваючи себе безпорадною ганчір’яною лялькою, я намагаюся перехопити контроль над тим, що відбувається, але нічого не виходить. Мене мотає і жбурляє, стрімко протягуючи крізь пласти часу та простору.

Цей світ ніби викидає мене геть, як чужорідну сутність, проганяє геть, не шкодуючи й не жаліючи.

І незабаром я вже кричу в голос, почуваючись так, ніби з мене заживо шкіру здирають. Як метеорит, що мчить крізь чужу для нього атмосферу, так і я згоряю живцем, поки не занурююсь одним махом у сліпуче світло, розвтілюючись на міріади часточок, і збираючись назад докупи, коли мене викидає в такий уже звичний сизий сутінок.

Стіна.

Я проникла крізь неї. Нехай тільки розумом. Своїм поглядом. Але проникла.

Біль.

Досада на себе і водночас радість перемоги. По щоках течуть гарячі сльози, а губи кривляться у щасливій посмішці.

Хай буде біль. Головне, що я спромоглася. Тепер треба вибратися. Треба прокинутися.

Всією свідомістю я тепер тягнуся вже до своєї реальності. Там, де імператорський палац і я, одна в подружньому ліжку.

Десь поряд чуються стривожені голоси. Злий рик Сетору. Не менш зле шипіння Чотжара.

Мене, здається, трясуть. Про щось лаються. У районі сонячного сплетіння справжня пожежа, і болить так, ніби хтось розпечене тавро туди приклав, і цей жар розтікається по всьому тілу, дивним чином підживлюючи та зцілюючи.

Але розліпити очі я все одно не можу. Занадто втомилася. Виснажена ментально повністю.

Але є дещо, про що я повинна запитати.

− Діти? – виштовхую із себе звуки, які ледве вдається зліпити у потрібне слово.

Знаю, що не мала їм зашкодити, моє тіло перебувало в безпеці, але все ж таки…

− Все гаразд з твоїми дітьми, дурепа вінценосна, − гаркає Сетору. – Я тобі що сказав? Ти куди одна полізла?

– Не навмисне… Уві сні… – шепочу тихо. – Крізь стіну… пройшла… бачила Їх.

− Ж-ш-шиві? – одразу ж вклинюється в нашу розмову Чотжар.

− Так… шукають… шлях.

− Ще б вони не шукали, − бурчить жрець таким тоном, наче йому всі заважають займатися якоюсь важливою справою. − Можеш залишити нас, на-агаре. Я нагляну за нею решту ночі.

Що? Від такої несподіваної заяви я навіть трохи приходжу до тями, злегка розліпивши пудові повіки. І крізь туман в очах розрізняю розхристаного Сетору, що схилився наді мною, і незвичайні вогняні відблиски, що кружляють навколо мене. Він в одному легкому халаті… дивно… невже так прилетів… чи не відлітав навіть… Облизнувши пересохлі губи, вдихаю більше повітря, намагаючись щось сказати. Але мене випереджає Чотжар.

− Їй це не сподобається, − повідомляє він спокійно. Навіть не думаючи йти.

− Нічого. Переживе. І нема чого зараз вдавати, наче стережеш її честь і подружню вірність, Чотжаре. Я безліч разів мав можливість зламати її опір і взяти своє. Коли ти з усією зграєю її охоронців залишав нас наодинці. Але ж не взяв, попри те, що твій господар явно наказав вам усім не заважати мені. Я хочу цю жінку, а не її бездушне тіло. Тож вийди геть. Відволікаєш.

У кімнаті повисає напружене мовчання, в якому особливо виразно чути моє важке дихання і шерех зміїного хвоста, що віддаляється.

− А ти спи, − звертається на мене погляд багряно-чорних очей. − Завтра поговоримо.

І він притискає до мого чола долоню, обдаючи теплом, що миттєво заколисує. Веде рукою вниз, закриваючи назад припухлі повіки. І тільки тепер, крізь пелену сонливості, що невблаганно насувається на мене, я розумію − те розпечене тепло, яке відчувається мною в районі сонячного сплетіння, це його долоня на моїй оголеній шкірі.

Але боротися з жерцем у мене просто немає сил. Та й бажання. Знаю, що він знову мене рятує. Моя свідомість остаточно тьмяніє, поринаючи в безпробудний сон. Без сновидінь та подорожей до інших світів.

А прокидаюся я вже тому, що у вікна спальні ллються яскраві промені Кюар, яка стоїть майже в зеніті. Протерши сонні очі, я, напевно, кілька хвилин здивовано витріщаюся на довгі фіранки, що розвіваються, наче білі крила, і сліпуче блакитне небо, що видно за ними. Ця картинка аж ніяк не вписується в мій звичний розпорядок дня.

Якщо місцеве сонце у зеніті… отже, зараз уже полудень?

Я проспала?

У мене делегація, переговори, доповідь Аракеша, а я тут валяюсь у ліжку?

− Чотжаре? − кличу в тихій паніці, різко сідаючи. Голова важка і трохи паморочиться. − Жіна, Неоко, ви чому мене не розбудили?

− Бо тобі треба було виспатис-с-ся і відновитися, − чую як наближається голос мого хранителя. І він сам теж з'являється в отворі вхідної арки.

− Але я маю бути в столиці! На переговорах!..

− С-с-сьогодні замість тебе переговори буде вес-с-сти рі-одо С-с-сетору, − отримую незворушну відповідь.

Угу. От синя зрадіє.

− Ми ж домовилися, Чотжаре. Я заснула, як ти хотів. Слово своє порушуєш? – закипаю вже по-справжньому.

Як так можна взагалі? Я що для нього, дурна дитина?

− Рішення прийняв не я, − рівним тоном повідомляє мені на-агар.

− А хто? − злість змінюється здивуванням.

− Рі-одо С-с-сетору, після твоєї нічної витівки, − нагороджують мене несхвальним поглядом.

− Який витівки? − в повному замішанні округляю я очі.

Що такого я встигла витворити вночі?

− Не пам'ятаєш? – не менше мого дивується Чотжар.

Що я маю пам'ятати? Що трапилося взагалі?

Розгублено озирнувшись, раптово помічаю, що сусідня подушка теж прим'ята, ніби поряд зі мною хтось спав. А потім мене раптово наздоганяє спогад про гарячі долоні на моєму тілі та злого Сетору, що лає мене за видіння… Видіння! Точно! В мене було видіння!

Миттю викинувши з голови всі думки про жерця, я з майже божевільною жадібністю зосереджуюсь на своєму сні, ретельно відновлюючи його в пам'яті.