Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Бідолашний Дон Кіхот, якого вели по місту, наче зраненого Христа, з написом Ессе homo[125] на спині! Ти вже перетворився на міську дивовижу. І не бракувало людей на вулиці, які називали тебе божевільним і докоряли тобі за твоє божевілля. А потім у домі дона Антоніо Морено, в якому він був гостем, влаштували вечірку й примусили його танцювати, аж поки він мусив сісти посеред зали на підлогу, до краю виснажений і змучений такими стомливими танцями.

Цей день був для Дон Кіхота найсумнішим з усіх тих нещасливих днів, які довелося йому пережити після зустрічі з дуками. Спочатку його водили вулицями, перетворивши на мавпу для хлопчаків, а потім примусили танцювати. До нього ставилися як до іграшки, до дзиґи, до ящірки. Саме тепер, саме тепер, мій сеньйоре, треба нам пильніше придивитися до тебе; саме тепер твої прихильники повинні випробувати свою віру в тебе. «Який танцюрист! Який танцюрист!» — має звичай кричати іспанська юрба, коли хоче когось висміяти й принизити. Тому й примусили тебе, мій сеньйоре Дон Кіхоте, танцювати в Барселоні до цілковитого виснаження.

Бути мішенню пустої цікавості натовпу; чути, як, проминаючи тебе, вони кажуть одне одному впівголоса: «Ось цей! Ось цей!»; витримувати погляди йолопів, які дивляться на тебе лише тому, що десь читали або чули про тебе, розуміючи, що ці люди нічого не знають про твої діяння, як не знали про подвиги Дон Кіхота, а ще менше знали про його героїчний дух, ті хлоп’яки, які дражнили його на вулицях Барселони і для яких він був лише людиною з натовпу, — ви знаєте, що це таке? Ви розумієте, щó для вас означає, коли повсюди знають лише ваше ім’я, не маючи найменшого уявлення про ваші діяння? Цілком може статися, що мої коментарі на тему життя мого сеньйора Дон Кіхота спричинять у нашій Іспанії, як уже спричинили кілька інших моїх праць, багато галасу та дискусій; так може бути, але запевняю вас, що найбільше обурюватимуться й галасуватимуть ті, хто їх не читав і не читатиме. До того ж надто жалюгідною здається мені людина, яка віддає перевагу імені без діянь перед діяннями без імені; вона воліє залишити свій образ, викарбуваний на міді, аніж чисте золото свого духу, на якому, проте, були б стерті образ і легенда.

Там, у працьовитому місті Барселона, Дон Кіхот також мав нагоду ознайомитися з деякими досягненнями людської майстерності. Там він бачив і чув зачаровану голову; там він відвідав друкарню. «Сталося так, що, йдучи якоюсь вулицею, Дон Кіхот звів очі й побачив над дверима напис буйними літерами: “Тут друкуються книжки”; це врадувало його непомалу, оскільки друкарні він ще зроду не бачив, і йому хотілося узнати, як там усе влаштовано». Така цікавість здається цілком природною для людини, яка шукала в книжках бальзаму від надто сильного кохання і яку саме книжки спонукали вирушити на пошуки ризикованого щастя на дорогах слави. Уявіть собі п’ятдесятирічного ідальґо, який у глухому закутні провінції Ламанча рятувався від самотності читанням, для якого більше, аніж для будь-кого іншого, книжки були вірними друзями, і ви зрозумієте, в якому стані духу він увійшов до друкарні. Він поводився там дуже коректно й виявив певне знання тосканського діалекту італійської мови, продекламувавши кілька рядків з Аріосто[126], і навіть висловив там кілька іронічних зауважень на адресу перекладачів та перекладів.

Цей та інші з так званих літературних фрагментів нашої історії мають звичай найчастіше цитувати ті люди, які називають себе сервантистами, але насправді він навряд чи вартий цього. У них ідеться про дрібні деталі та подробиці літературної професії, які для більшості читачів не становлять найменшого інтересу. Не випадає сумніватися в тому, що ми, письменники, з великою увагою ставимося до виготовлення своїх творів і докладаємо багато зусиль, аби як годиться відшліфувати їхню мову та стиль, але тим, хто їх читає, до цього немає діла. Хоча, звичайно, письменник тче свої абзаци, а потім їх розплітає, розчісує, чистить, підстригає і спресовує, щоб підкоротити їх, а потім зшити докупи й у такий спосіб виготовити якнайліпший одяг для своєї думки, насамперед дбаючи про зручність та вигоду тих людей, які це читатимуть. Мушу зізнатися, що я сам, пишучи те, що ви читаєте на цих сторінках, не раз відшліфовував та полірував свій дискурс, насамперед докладаючи всіх зусиль, аби застосовувати слова та вислови не лише суто літературної писемної мови, а й мови нашого щоденного спілкування, шукаючи ті слова, з яких струменить життя і які переходять з уст на уста та які, свіжі й наповнені змістом, залітають у вуха добрих жителів Кастілії та Леону. Треба зробити гнучкішою і багатшою жорстку й надмірно строгу кастільську мову, радять нам наші люди, що оселилися за морями. Безперечно, що треба надати їй більше свободи і збагатити її, але це стосується хирлявої та погано зліпленої мови газет і кав’ярень. І для цього не треба вирушати кудись за кордон і запозичувати слова та звороти з інших мов; досить буде заглибитися в заплутані лабіринти того ж таки кастільського романсу. Кожен повинен годуватися із власних запасів.

Інші заперечують нам, що ні, насамперед, мовляв, потрібно підстригти й підкоротити нашу мову, зробивши її точною й однозначною. Вони кажуть, що наша мова засмічена гірськими бур’янами та чагарями, які подекуди душать її і дряпають нас своїм колючим гіллям; і вони хочуть, аби ми зробили її схожою на дерево в доглянутому саду, на акуратно підстрижений самшитовий живопліт. У такому разі, додають вони, наша мова стане набагато досконаліша з погляду ясності та логіки. Але хіба ми збираємося писати нею «Роздуми про метод»[127] абощо? До чортів таку логіку й таку ясність! Такі підрізання та підстригання годяться хіба що для мов, призначених утілювати логіку раціональної раціональності, але наша мова, хіба вона не повинна насамперед і передусім бути досконалим інструментом пристрасті та оболонкою для войовничих донкіхотівських мрій?

І варто також замислитися, про що саме йдеться, коли нам говорять про ясність мови, бо є люди, які мріють про те, щоб їм подавали ідеї, вже розжовані, обслинені і скачані в кульку, яку легко проковтнути, а ще ліпше — щоб їх примусили проковтнути їх.

Розділ LXIV

Де розповідається про пригоду, яка завдала Дон