Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

***

Вткнувшись обличчям у подушку на своєму ліжку, я плакала і ніяк не могла зупинитися.

Не знаю, скільки часу минуло після того, як я залишила бал, що став для мене справжнім жахіттям. Навіть сукню не змогла змусити себе зняти. Так і впала на ліжко в ній.

Ну чому в мене завжди так?! Ніколи не обходиться без неприємностей! Прямо ходяче нещастя! І так шкода себе стало, що я вже почала налаштовуватися на те, що завтра напишу заяву з проханням відрахувати мене з Темної Академії.

Поїдемо з мамою кудись подалі. Туди, де нас не знайдуть ні лорд-намісник, ні його матінка, ні хтось іще, чию увагу я примудрилася привернути.

Звичайно, в глибині душі я розуміла, що в мені зараз говорить звичайна істерика, але нічого не могла з собою вдіяти. Напевно, сьогоднішня ганьба на балу стала останньою краплею.

Стук у двері змусив мало не підстрибнути на ліжку. Я причаїлася, сподіваючись, що незваний гість подумає, що нікого немає, і просто піде. Але стукіт пролунав знову, ще наполегливіший. І я зрозуміла, що той, хто стоїть за дверима, ким би він не був, точно знає, що я тут.

– Хто там? – невдоволено буркнула я.

– Твій улюблений наставник, – почулося насмішкувате.

Я змінила гнів на милість і кинулася відкривати. Напевно, декан Байлерн – єдиний, кого я зараз справді хотіла бачити. Увійшовши до кімнати і кинувши на мене швидкий погляд, лорд Байлерн гмикнув.

– Жалюгідне видовище!

Я шмигнула носом і нічого не сказала на це. Навіщо заперечувати очевидне? Навіть поділилася з деканом своєю «чудовою» ідеєю про відрахування з Темної Академії.

– У маразм не впадай! – «гідно» оцінили мою ідею. – В котрий раз дивуюся, наскільки ви, жінки, схильні все перебільшувати. Чого ти тут ревеш білугою, можеш сказати? Краще б прийоми рукопашної відпрацьовувала, ніж марнувати час!

Я настільки обурилася його черствості, що навіть сльози висохли.

– Хочете сказати, що мені немає через що плакати?! А як же те, що я тепер стала посміховиськом для всієї Академії?! А після того, як вийдуть газети, і для всього нашого світу?!

Він закотив очі.

– Все сильніше переконуюся, що жінки з моральними принципами – найнудніші створіння. Ні, ну те, що тобі тепер кістки перемиватимуть всі, кому не ліньки, це так. Але нічого особливо страшного не бачу. Ну, рве від тебе дах у лорда-намісника Дарана – багато хто тільки позаздрить!

– Чому тут заздрити?!

– Гаразд, бачу, втішати тебе марно. Тому краще поговоримо про справи.

Втішати?! Це він так називає?!

Але обурюватися при спілкуванні з деканом все одно не має сенсу. Тому я просто кивнула і махнула рукою, запрошуючи його сідати. Сама влаштувалася на ліжку, залізши на нього з ногами. Декан сів на стілець навпроти, і його обличчя стало серйозним.

– Поки ти тут рюмсала, я дійшов висновку, що є лише один вихід із тієї ситуації, що склалася.

– Який? – я вся перетворилася на слух.

– Залишати тебе в Темній Академії – не варіант. У радника руки довші, ніж ти можеш собі уявити. Сьогодні я бачив, як вона про щось спілкувалася з Одером Мадром. Якщо має намір підключити його, то ти навіть в Академії не будеш у безпеці. Мадру нічого не варто навіяти ілюзію і вивести тебе за ворота так, що ніхто й не помітить. Він у цій справі найкращий у всіх темних світах. А далі вже справа техніки, як тебе переправити до заміського будинку леді Ніони.

– Гном’яча дупа! – вилаялася я.

– Ще й яка! – він навіть не посміхнувся. – Тому мені на думку спадає єдиний вихід, – декан зітхнув і з неохотою продовжив: – Доведеться таскати тебе за собою постійно, поки в цьому буде потреба.

– Що?.. Я не зовсім зрозуміла…

Чи то в мене почались проблеми з головою після всього пережитого, чи він хоче сказати, що…

– Оформимо це як практику. Влітку тобі все одно доведеться у якомусь відомстві її відпрацьовувати. Тож ті дні, коли тобі доведеться від’їжджати з Темної Академії зі мною, підуть в загальний залік.

– Заждіть! – я все ще сподівалася, що просто його не так зрозуміла. – Ви ж часто з Темної Академії від’їжджаєте. І я мушу вас супроводжувати? Постійно?!

– Саме так.

– Ні, стривайте! А як же мої заняття? А як же?!..

– З викладачами я домовлюся. Будеш потім надолужувати сама. Ти дівчинка не дурна, впораєшся.

Навіть те, що він відмітив мої розумові здібності, аж ніяк не втішило. Я була в такому шоці, що навіть не знала, що сказати.

– А як же моя робота на пошті? І взагалі…

Про те, як все це виглядатиме з боку оточуючих, і думати було страшно. Вважають декана новою жертвою моїх чар, не інакше. Начебто лорд Байлерн настільки втратив голову від юної адептки, що жодного дня розлучитися з нею не може. От і тягає за собою, наче песика. Ось як усе трактують! І його, схоже, це зовсім не бентежить. Зате бентежить мене! І сильно!

– Практика у моєму відомстві оплачується. Тому заробиш навіть більше, ніж на своїй пошті, – сухо промовив декан. – Послухай, гадаєш, мені це самому подобається?! Але якщо вже ти взялася звідкілясь на мою голову, доведеться нести цей вантаж! Без мого захисту лише питання часу, коли ти вляпаєшся в чергову неприємність. На це у тебе беззаперечний талант! – із сарказмом закінчив він.