Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

– Що б ти не думала, я тобі не ворог, – голос Кайлена пом’якшав. – Тому хочу попередити. Краще взагалі не висовуйся з Темної Академії, доки небезпека не мине. На щастя, моя мати швидко втрачає інтерес до своїх нових іграшок. Гадаю, її примха незабаром мине.

– Іграшок? – мимоволі обурилася я.

– Не чіпляйся до слів, – він скривився.

– Важко не чіплятися! – насупилась я. – Коли тебе називають іграшкою.

Кайлен трохи посміхнувся. Видно було, що він поступово заспокоюється.

– Ти все така ж зухвала!

– Тільки з тими, хто на це заслуговує, – кинула я шпильку у відповідь.

Деякий час він мовчав, дивлячись на мене, потім тихо промовив:

– Я сумував за тобою…

– Дуже сумніваюся в цьому, лорде Дарбірн! – не втрималася я, згадавши зізнання Парніси. – Гадаю, нудьгувати вам не давали. У Дарані багато гарних жінок, ладних зі своїх суконь вистрибнути при вигляді вас.

Він гірко розсміявся. Потім обережно взяв мою руку і підніс до губ.

– Думаєш, я не проміняв би їхню увагу на одну лише твою посмішку?

– Які пафосні слова, лорде Дарбірн! Про те, що ви майстер їх промовляти, я знаю. І про те, що насправді за ними приховано, також. Тому навряд чи куплюся. Краще зверніть увагу на ту, хто насправді заслуговує на вашу увагу та кохання. У вас чудова дружина. Шкода, що ви цього не цінуєте.

Він хотів щось сказати, але в цей момент поряд пролунав спокійний голос:

– Адептко Тіррен, можна вас на кілька слів?

Я ледве втрималася від полегшеного вигуку, побачивши декана Байлерна, який стояв за крок від нас. Схоже, він сьогодні до кінця вечора буде виступати моїм рятівником!

Кайлен різко обернувся до нього, продовжуючи утримувати мою руку в своїй.

– Це не може почекати, лорде Байлерн? – вигукнув він з неприхованої неприязню.

– Боюся, не може. Ви вже вибачте, лорде Дарбірн, – у його тоні почулася легка іронія.

Кайлен сердито блимнув очима, але все ж таки відпустив мене.

Я поспішно кинулася до наставника. Той повів мене подалі від кавалера, що став занадто настирливим. Зупинивши офіціанта, що проходив повз нас, взяв келих шампанського і простяг мені.

– Ось, займи чимось руки. А то вони в тебе надто помітно тремтять.

Я спалахнула, але слухняно взяла келих. Під час нашої розмови з лордом-намісником до кінця не усвідомлювала, що стала об’єктом загальної пильної уваги. Тепер же розуміння цього охопило повною мірою. На обличчях журналістів читався справжній азарт.

– Прокляття! – не втрималася я, поки ми з деканом Байлерном пробиралися в дальній кут зали. – Схоже, вони тепер мене живцем з’їдять!

– Ну, а чого ти хотіла, дівчинко? – криво всміхнувся наставник. – Гадаю, тільки ідіот не зрозумів, які стосунки тебе пов’язують із кузеном короля Рінадія. Раджу газети, які висвітлюють подробиці дня відвідувань, не читати. Для власного ж спокою.

– Між нами немає жодних стосунків! – прошипіла я, роблячи ковток шампанського.

– Ми всі сьогодні спостерігали інше, – добивав мене лорд Байлерн. – Яка пристрасть! – у його голосі звучало явне знущання. – Гадаю, якби тут нікого не було, він би накинувся на тебе прямо біля тієї стіни. Якщо ти розумієш, про що я.

– Припиніть! – простогнала я, підносячи долоню по черзі до кожної палаючої щоки. – Я й так не знаю, як ще крізь землю не провалилася!

– Думаю, тобі цікаво буде дізнатися, що леді Ніона весь цей час очей з вас не зводила. І виглядала дуже незадоволеною.

– А можна послати всю родину Дарбірнів до демонів?! – прошипіла я.

– Навряд чи це тобі допоможе, – гмикнув декан. – Якщо хочеш знати мою думку, то краще тобі забратися з балу якнайскоріше. Доки наш славний лорд-намісник не наробив ще якихось дурниць. Поруч із тобою він вочевидь себе не контролює.

– А можна? – з ентузіазмом ухопилася я за пропозицію забратися звідси.

– Навіть треба. Як наставник я офіційно тобі це дозволяю. Давай, забирайся звідси! Якщо хтось захоче за тобою ув’язатися, я прикрию.

Я вдячно посміхнулася лорду Байлерну. Залпом допивши залишки шампанського, поставила келих на найближчий стіл і рушила до виходу.

У мене навіть вуха горіли, поки я пробиралася крізь натовп гостей. З шепоту, що доносився звідусіль, виразно виокремлювалося моє скромне ім’я. Я намагалася, щоб мій відхід не виглядав ганебною втечею. Тому сміливо зустрічала загальні погляди та посміхалася.

Але ця посмішка завмерла на вустах, перетворившись на гримасу, коли я побачила, що Ірмерій Стайлір теж на мене дивиться. І така зневага читалася в його погляді, що це миттю вибило у мене підлогу з-під ніг. Я відчула, як очі заволікає пелена непроханих сліз. Насилу змусила себе продовжити рух, більше не дивлячись ні на кого.

Як же соромно! Як же боляче!

Найнеприємніше, що я повною мірою усвідомлювала, як все, що сталося, мало сприйматися моїм коханим чоловіком. Але нічого не могла вдіяти. Не могла навіть спробувати якось виправдатися…