Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Це у мене вдома, - посміхнувся водяник, - пропоную відпочити до ранку, тут тебе ніхто не знайде. Я виділю окрему кімнату, не бійся...

            Це його «не бійся», сказане інтимно-чуттєвим тоном, сколихнуло волоски на потилиці Стьопки і серце пропустило один удар. Або два... Вона зазирнула в його очі-вири і на секунду потонула у них. І захотілося… дуже захотілося лишитися.

-Добре… покажи свій дім… – вимовила через силу.

-Дякую, я буду дуже радий! – розквітнув Мітя.

-Тільки відпусти мене, - попросила, - я сама…

-Добре, тут тепло, не застудишся, - опустив її на мокре листя, притримав, щоб не впала і взяв за руку, міцно стиснувши долоню, - ходімо.

І чомусь повів до води.

-Гей, ти куди? - здивувалася жінка, утримуючи покривало вільною рукою, щоб не впало.

-Йдемо, побачиш! - Мітя розгріб гілки верби і в прорізі, що утворився, знайшлась «стежка» з листя латаття, що йшла у далечінь, - іди сміливо, не провалиться. Я слідом.

Степанія невпевнено наступила пальчиками на перший листок, помацала. Чи не провалюється.

-Нічого собі... - пробелькотіла.

-Не бійся, - повторив вкотре, - я ззаду, тримаю тебе.

Теплі долоні обхопили талію та підштовхнули. Степанія зробила невпевнений крок уперед, а вербова завіса тут же опустилася.

            «Стежинка» була прохолодною та стійкою. Вона трохи пружинила під ногами, і здавалося, що йдеш щільною травою. Водяник йшов слідом, притримуючи за талію та спрямовуючи.

            Спочатку, крім води, Стьопка нічого не бачила, але за кілька кроків ахнула і ледве не збилася з кроку, добре, що чоловік утримав.

-Мітя! - вигукнула, - ти тут живеш?

            Попереду, за смугою рідкого туману, посеред річки, дрейфував плавучий будинок. Він був круглим зі скляним дахом і відкритою терасою, до якої вела зелена стежка. На терасі горіли ліхтарики, освітлюючи шезлонг, маленький столик та два крісла.

-Живу, - підтвердив Митя, - подобається?

-Ва-у! Подобається, звичайно, я таке тільки по телевізору бачила! А він надійний? Чи не втопиться?

-Ображаєш, - посміхнувся, - підемо, побачиш.

«Казка від початку починається, до кінця читається,

у середини не переривається»

Поблизу будинок виявився досить великим та стійким. Він не гойдався, як човен, був більше схожий на пором.

-А він плаває річкою чи… ти кинув якір?

-Смішна, - засміявся і не втримався, цмокнувши в щоку, - він не плаває річкою, він статичний, під водою є ще один поверх, зараз покажу!

            Степанія, відкривши рота, споглядала житло водяника. «А що я дивуюсь, він же підкорювач води, де ще йому жити?»

            Проте було чому вразитися. Усередині будинок був оснащений усім необхідним, а вітальня-студія, вона ж кухня, займала майже весь перший поверх і була обладнана блідо-блакитними меблями.

             Особливо затишно виглядав м'який блакитний диван біля скляної стіни на білому пухнастому килимі. Вона сіла на краєчок і підвела голову вгору. Крізь скляну стелю було чудово видно небо з поки що бляклими, самотніми зірочками.

-Тут є маленька кімнатка, в ній тільки ліжко, - розповідав Митя, - а внизу моя обитель, пішли! - Він знову взяв її за рук і потяг до сходів, яких Стьопка  спочатку не помітила.

             І якщо нагорі вона була підкорена небом, то внизу на неї чекав інший сюрприз. Нижній поверх був виконаний повністю зі скла. І всюди була вода… вода… вода… Стьопка відчула себе мешканцем акваріума і здивовано похитала головою.

-Капець! Як на підводному човні! Тільки довкола один великий ілюмінатор! - захопилася, - нічого собі кімнатка...

            У дальньому кутку скляного раю Стьопка побачила величезне кругле ліжко, вкрите блакитним покривалом, яке стояло впритул до стіни. Перед ним, звисаючи зі стелі на канаті, «бовтався» телевізор. В іншому боці кімнати, за ширмою, знаходилася, знову ж таки, кругла, ванна, унітаз та умивальник.

            Біля сходів була невелика бібліотека-кабінет, теж відокремлена переносною ширмою. Металевий стелаж із книгами, комп'ютерний стіл та крісло… знову блакитного кольору.

-Я дивлюся, ти любиш блакитний колір та круглу форму? - запитала, поблукав по «підводному царству».

-Люблю, блакитний - колір моєї стихії. А кругле - ніколи не закінчується, - сказав щось глибокодумне і зрозуміле лише йому одному, - ну, як тобі моя обитель?

-Відпад! - щиро відповіла Степанія, - немає слів, казка!

-Спасибі... ось тільки, я живу тут один і... - він зам'явся, - не думав раніше, що захочу привести сюди...