Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Посланців ми купно відпустили з миром, порадившись, бо боялися поголосу, а лист у пана писаря Лиська,— казав поглядом Гомон.— Почитай-но йому, Леонтію, що там пишеться,— явно гнітився кошовий.

Левко Лисько неквапом знизав плечима, обавно наклав на масивного носа окуляри і, крекнувши, прочитав:

«Дорогий, милостивий, мосцьпане Сірку! Шановитий і шляхетний правдивий герцере! Рятувальнику і життя, і непосоромленого звитязтва мого! Шляхетний із шляхетних, а знині мій повелителю і зверхнику! Гратулюю і радо надсилаю тобі трішечки пеньондзів і скромну мою ознаку навік залежного і неоплатного боржника твого та доземно і уклінно прошу прийняти їх як данину від чистого серця, доброхітно відданого тобі. Розізнав певні дані, що ти маєш двох синочків і двох цуречек. Хочу хоч чимось віддячитись тобі. Тому прийняв би в себе рідніше за рідних, яко близьких, всіх їх хоч би на час вишколу, з повним і по можності добротним та належачим утримком, щоб я міг почуватися, що хоч чимось віддячуюсь тобі за неоплатну твою урятувальну помоц та нерозголос зцеденувати мене при отій смертельній для мене оказії... Прикладне вишколення дзєток, безпеку і здоров'я твоїм птушкам гарантую особисто, як і моя велька пані і малжонка...

Перепрошую! Лишаюсь чекати рішенця і ласкавої згоди твоєї милості в тому. За моїми вчинками і діями нічого не криється і не буде ніколи ховатися, окрім неоплатної зичливої тобі вдячності за будь-яких ексцесів: і поспольних, і державних. І сини, і цуречки з вишколу в мене будуть повернуті тобі за твоїм бажанням негайно, не дивлячись ні на які обставини, здоровими і неушкодженими, поки жию... Може б, я ще чимось прислужився ведлуг — відповідно твоїй милості, доблій і добжий пане?..

Твій навічний боржник і служка, воєвудич і ротмистр Ян Собеський.

Писано в Варшаві серпня двадцять п'ятого одна тисяча шестсот п'ятдесят четвертого року...»

Як тільки Лисько кінчив читати, в приміщенні канцелярії запанувала незвична тиша і мовчанка. Сірко неквапом підійшов до писаря, погрозливо простяг цупку руку в мозолях, і той, мов зачарований, згнічено віддав йому послання, знизавши плечима...

— Решта де?— глухо поспитав ображений Сірко, пронизавши очима кошового.

Гомон завагався в розгубі, але уже за мить нагнувся до січової скриньки, що стояла обік столу, неохоче витягнув звідти чимале оксамитове міща і подав адресатові.

— Берегли як зіницю ока, пане Сірку,— бовкнув він, зніяковівши.

— Шановний мосцьпане Чорноморцю! Пане Левку,— повеселілим голосом звернувся ображений до Конограя.— Навчителю мій! Прошу розділити наявні тут кошти між нашим людом, збудувати яку пару байдаків і чайок для Січі, а решту лишити в себе і скористати за своїм бажанням. Ще прошу наділити тих, що не мали змоги піти з нами, і хорих та недужих, що ми привезли їх із походу,— віддав Сірко калиту Конограєві, вразивши отим вчинком усіх присутніх.

— Спасибі, брате, за довіру! Твоє бажання буде мною виконане вже сьогодні належно! — звівся неспішно Чорноморець із лави і взяв до рук туго набите міща.— Іншого й не ждав від тебе!

— Дякую вам від звільнених ясирників за поміч їм,— став кланятись, поволі задкуючи до виходу, Сірко,— радію, що прислужився вам і зміг належно, по-людськи, вгамувати ворохобство. Завжди до послуг і січового товариства рядовичного, і до вашого старшинського зостаюся. Щасливо лишатися вам і правувати уміло,— вклонився наостанку приязно Сірко і пішов у двері, лишивши в розгубі усіх присутніх. То був бій, який Сірко з честю і блискуче виграв...

— І тобі, побратиме, того ж, і тобі! — поспішив обізватися Гомон услід, хоч Сірко тих зичень уже не чув.— Ото оказія, товариство! — додав згодом, приходячи в себе.

— Недарма я радив вам не читати без Сірка,— докорив Левко Конограй, виходячи з-за столу.— Знаю його шляхетність ще із Азака. Не цнотно ти, пане Павле, вдіяв, осоромивши і нас...

— Хто ж те знав? — розвів руками в дешпері-пригніті кошовий, поправивши пишні вуса.

Десь через кілька дзигарових годин Сірко, розпитавши в сотників та курінних про чутки і новини в Гетьманщині, у супроводі Гната Турлюна і джури Лавра Гука вершником винісся із січовища чвалом і невдовзі зник у покрученому путівці, поправувавши в рідну Капулівку...

Був сонячний неспечний полудень. По навкружних травостоях і чагарях де-не-де почало появлятися срібне павутиння бабиного літа. Розмірено правлячись підтюпцем попереду, Сірко, колишучись у кульбаці, ніби переварював у дорозі все почуте: і в корчмі, і в поході від ясирників, і на Січі від старшин та рядовичів — і все те колобродило в ньому то невпізнанним і невідомим, то розгаданим і ясним, хоч і, морочливим.

Найпершим йому згадався проточенець Скарга, заточений у Фролову вежу в Москві Никоном, як посланець архімандрита Тризни, про якого оповів йому січовий архідиякон Петро Буркун. Той встав у його уяві як однодолець Івана Разі, показався йому навіть у тій самій ямі, на тому ж прикуто-стінному ланцюзі, із колючим залізним ободом на голові, про якого йому оповідав старий Тиміш Разя. Сірко ніяк не міг вигнати із пам'яті отого Скаргу, хоч і думав про щось інше.

Не полегшало йому й потім, бо в уяві вигулькнув голомозий ханський посол Шебаші-бей та бахчисарайська вежа Мудрості над священним плесом Сари-Гузель поруч із в'язничними, повними ясирників-русинів печерами в горах Чуфут-Кале, про яку той пихато і погрозливо оповідав Сіркові днями в гостинній січовій колибі, приїхавши викупати полонених Сірком людоловів. Була якась подібність між Фроловою вежею і отією вежею Мудрості в горах Чуфут-Кале.

Вивіяла