Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Коли обидва знакомиті вершники і Гук повернулися до ясирників, Ян Собеський зразу направився до купки своїх жовнірів-охоронців, що здивовано і обраділо зустріли його, а Сірко поїхав до урвища, де вже височів обкорений, свіжий, грубий хрест над полеглими козаками і ясирниками, які прийняли тут загибок у супротиві ординцям.

— Пане отамане! Будемо ночувати тут?..— почув Сірко в смуті і жалобі запитання Турлюна.

— Напевне, бо куди ж на ніч пускатися?

— То наказати варити обід? Казанів у ординців добули немало, і їжі є досить. Житнього борошна аж п'ять рептухів.

— Обов'язково варити на всіх,— оглянувся Сірко.— Спершу, мабуть, вергунів-хрустів чи коржиків яких, і овечок підсмажте для дітей.

— Овечок семеро є,— підказав Гнат.

— Гуртоправцям можна коней отих, що дихавця в них, та покалічених в додаток до построми дати, жиляників-житняків прісних на воді спекти, як у перший день великого посту.

— Ми тут вже радилися, галасабець-кисіль вівсяний зваримо.

— Ну, і якихось кілька волів забийте гірших, то, може, й вистачить. В оршаку ж і своя їжа є?

— Не у всіх, отамане, але в частини є. А з ляхами, що не встигли вчасно втекти, як?

— Ляхам дати сухарів, пастроми і овечку та казана, хай собі зварять... А ти чого ото таким задрипою ганяєш?!

— Після бою не мав змоги... Вже виконую, мій отамане! — понісся геть Турлюн.

Спали, окрім охорони, на вишарах — торішніх травах — просто неба і козаки, і ясирники та людолови. Скрекотали в потічкові і травах всю ніч жабки, сікли нічну півмлу коники-цвіркуни. А ніч аж парувала духмянощами, аж бродила в молочних туманах, аж мліла і плакала із гайка пугачами...

Другого дня з самого ранку спішно від'їхали поляки з чоловим і мидзатим воєводичем Яном Собеським, який аж набрид Сіркові своєю гречністю. Ще після сніданку погнав із кільканадцятьма козаками Сірків джура Лаврін Гук понад п'ятсот ординських коней до Берислава на переправу, щоб посадити там пішців і привести їх вершниками назад на острови. Гнат Турлюн з козацькою надійною охороною поправив полонених людоловів до Чигирина в дар гетьманові Хмелеві.

Одноразово Сірко відпустив на конях, повозах і пішо за батовами-мажарами з кіньми, одинокими волами й коровами ясирників-зголошенців, що доземно кланялися йому, дякуючи за звільнення, і вже тоді повів козацьку і поспільну решту на дарабах, бахманах і власним ходом, разом із табуном коней у Великий Луг на Січ.

Тішилися і козаки-визвольці, і посполиті-вивільненці, бо серед них були і родаки та односельці, і знайомі та побратими, а головне, що було не лише повернуто майно й худобу полюдоловленим, а й придбано чимало коней та роздано із відібраної в гуртоловів-ординців крулевої платні поспольству, що втратило обійстя, і опікунам, що взяли з собою дітей-сиріт по ясирстві, як кураторам. Сірко, дивлячись на ті втіхи і радощі, вболівав, що ця огульна маса, втішившись власним, належно не засмутилась тим, що за її життя заплачено життям полеглих. Кидання грудок землі на їх прах і молитва за упокій їхніх душ йому здавалися мало віддячними... Аж гризся з того...

Додавала смутку і решта діток, яким не знайшлося опікунів і яких мусив везти на мажарах у Січ чи у великолузькі села. Козаки, правда, в дорозі бавили їх то тим, то сим, а найменших навіть катали на конях, але Сірка ще мило до болю оте слізливе: «До мами хоцу!.. До тата!..»

Як не повільно рухалася різнолика батова-валка до Січі, але вже сьомого дня, розтягнута довгою вужівкою, добралася і до січовищ, і до великолузьких сіл та хуторів, рознісши радісну чутку про вікторію. Шановито приймали і козаків, і Сірка кошові старшини, а після передачі в гамзу крулевої платні з вимогою врівняти бучківців та острів'ян з рештою навіть бенкет із оковитою улаштували на честь прибульців. Те не враховувалося, що загін Нестора Мороза та Чорноморцеві чайкарі сходили дарма на Берислав і сушею, і річищем. Дякувалося всім, погасивши геть ворохобство і на островах, і на зимівниках та ловах.

Відпочивши, Сірко вже третього дня готувався знову в Капулівку, щоб звідти виїхати, як задумував раніше, до Черкаських Юрт, як раптом був покликаний у канцелярію до кошового та ще й спішно...

— Добрий-добрий! — відповів, смакуючи люльку, Павло Гомон, спідлоба поглянувши не на Сірка, що зайшов і привітався, а на присутніх за довгим столом соратців. Були то обидва Барабаші, Семен Вергун, Іванець Брюх, Левко Конограй та писар Левко Лисько.

— Лист тобі, Сірку, від круля Яна-Казимира,— після мовчанки заговорив кошовий.— Привезли його із охоронною королівською пайцзою-перепусткою і справжніми печатями. Ми тут,— зглянувся він із рештою в канцелярії, на мить приспинившись,— купно прочитали його і ніц не розуміємо, бо гінці крулеві, а підписаний на ньому якийсь Ян Собеський. Це хто ж він тобі буде? Чи це, може, сам круль і є?

— Не шляхетно ви чините, але звинувачувати людей в тому, чого їм бракує, не гречно, кажуть,— ледь стримував себе Сірко в гніві.— Собеський — бранець, народився в Олеському замку, його понад тиждень тому я особисто звільнив від аги-ординця разом з ясирниками і відпустив за звичаєм,— і обурювався, і дивувався він.— Листа того направлено мені, а ви читаєте, пане кошовий, без мене?! Така нестатечність як же зветься?..

— Та воно-то так, але є сувора вказівка гетьманова, щоб такі листи негайно йому спроваджувати,— не витримав Сіркового погляду Гомон.

— Де той лист?! І де ті посланці, та при чім тут гетьман? — уже клекотав