Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

у волоссі. Хапав його за руки, коли він почав ними вимахувати, тримав його, благав заспокоїтися. Врешті-решт він перестав метатися і лежав тепер з широко відкритими очима; в зіницях стояли сльози, вабили місячне світло. Я посидів біля нього, аж поки він не заснув твердо, а тоді прикрив важкі двері алькова, щоб не проникав холод. Пішов у сусідню кімнату, ту, де я спав. Місце відчаю, втім, як і всі інші місця цього дому, затхле, як склеп.

— Джіссавет, — покликав я.

* * *

— Джіссавет.

Вона розквітла в темній кімнаті, освітивши стіни. Але вона тих стін не бачила. Тепер я усвідомив, що вона не бачить нічого, окрім мене. Нищівна й незмінна вірність, гідна стати в один ряд з ідеальним коханням чи похмурою, непохитною побожністю святого.

— Джіссавет, — прошепотів я.

Вона простягла руки. І зібралася заговорити, повернутися до історій про своє минуле, до отих безтілесних спогадів. Але цього разу я не міг їх слухати. Не час було на них.

— Зупинися, — перервав я. — Джіссавет. Вислухай мене. Мені потрібна твоя допомога. Треба роздобути їжу та ліки.

— Вислухати тебе?! Не збираюсь я тебе слухати.

Її обличчя прибрало виразу глибокої образи, скидалося на сталеву маску у відсвітах грози. Олондрійські поети говорять про смертельну силу, що криється в насупленій жіночій гримасі, але я спізнав її дію, те, що здатна вчинити ця гримаса, зсування тонких брів, вигин ніжних вуст.

— Не грайся мною! — крикнув. — Я помираю.

Світло довкола мене потьмяніло, наче лампу прикрили. Я опинився на підлозі й, стоячи навкарачки, виблював на килим воду з домішкою жовчі.

— Помираєш?! — перепитала вона.

— Так, — закашлявся, відтак продовжив. — Я помираю. Ми помираємо. Ми голодуємо. Мій товариш хворий. Мені потрібні ліки та їжа.

— Я нізащо не повернуся! І вже казала тобі про це!

— Почекай! — Я плазував по підлозі, бився, немов насаджена на рожен птаха. — Почекай-но, Джіссавет… Ти вб'єш мене, і тоді ніхто не напише твій валлон…

Світло знову потьмяніло. У мене не було сили підвестися, отож я, лежачи там, де впав, перекотився на спину, щоб подивитися на неї.

Вона зависла над мною, її руді пелехи майже торкалися мого обличчя. Мені навіть здалося, що я чую їх запах: цвіль і тлінь.

— То ти його напишеш? — із притиском запитала вона; її обличчя вирувало вогнем. — Якщо я допоможу тобі… тобі й твоєму товаришу… ти напишеш мій валлон?

— Так, — підтвердив я.

* * *

Такою була наша угода: життя за життя. Угода, в якій ми обоє страждали: вона — переходячи в мій світ, я — переходячи в її. Тієї ночі вона провела мене замерзлим садом і загадала викопати бульби волохатої виткої рослини, яку в Кестеньї звуть йом ейфер, «рука пустелі». Пальці коцюрбли од снігу; нігті ламалися об мерзлий ґрунт. Я дер і гріб землю при світлі зір, як той розкрадач могил або шукач заритих скарбів. Вкритий колючками врожай поранив мені долоні, але я намочив ті коренеплоди на ніч, а на світанку відварив, і вони зробилися м'якими й ситними, як вершки.

Миросом вона також заопікувалася: перейшла крізь завісу між світами і придивилася до нього. Потім відпровадила мене у тевроанські передгір'я. Там, у печері, що була вирита в схилі пагорба і ховалася за сухими лозами, жила стара тевроанка з олов'яним кільцем у губі. В нас не було жодної спільної мови, аби порозумітися, отож я описав біду свого товариша жестами. Вона дала мені пучечок ароматних прутиків і плетенку з трави для припарок. Я не мав чим заплатити їй, тож спробував пантомімою пояснити про злидні й скруту, але вона помахом руки відпустила мене і сказала лиш одне слово олондрійською: — Евнеаньї.

А потім, коли обробив Миросові рану і він заснув, я піднявся нагору в бібліотеку Саренга-Халадлі. Втиснута у занедбану лабораторію, немов хтось запізно спохопився з її розміщенням, бібліотека мала обшиті повстю стіни й заґратований на манер клітки балкон. Тут принц зібрав колекцію кестеньїйських книжок, урізноманітнену лише кількома бейнськими романами і творами Караніса Лойського; томи стояли на полицях, похилившись урізнобіч, і скидались на поламані зуби. Я поставив свічку на письмовий стіл і ретельно обшукав його, понишпоривши у шухлядах. Думка про те, що моє світло може хтось помітити, більше не лякала мене: надто порожньою, надто всеохопною була ця ніч, що сягала аж до гір. Я знайшов кілька пер, крихких, як старечі кістки, і півпляшки чорнила. Зняв з полиці книжку Казки Ліхтарні, бо у ній широкі марґінеси.

Сів за стіл, не знімаючи кожуха, вмочив перо в чорнило і внутрішньо приготувався до навали світла.

— Я готовий, — проголосив.

Так, я її покликав. Попрохав прийти. Прийди, ангеле, сказав я. Я назвав її Видимою, Дев'ятим Дивом, Імператрицею Зітхань. Прийди, кликав, і я покажу тобі магію півночі, твої власні слова, воскрешені у валлоні. Покажу книжку, ангеле, покажу сад списів. Триматиму перо для тебе, плестиму вершу, щоб упіймати твій голос. Я зроблю те, чого ще ніхто не робив: я буду писати мовою кідеті, мовою, яка, подібно як ти і я, є привидом, що вагається між світами. Між зливами, ангеле, і білим світлом півночі. Між річковими дельфінами й вовками. Між крайнім півднем, землею слонів і бурштину, та цією місциною: землею кипарисів і снігу.

Отож, прийди. Заспівай мені про Кіем, розкажи про його ріки. Перелий свої спогади у моє перо. Розкажи ж мені свій анаднедет, своє життя, свою історію смерті так, наче ти все ще помираєш, наче смерть ще не настала. Дозволь мені