read-books.club » Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 82 83 84 ... 105
Перейти на сторінку:
них це набагато краще, ніж регбі.

Під час обговорення було нудно. Всі читали, я нічого з того не збагнув: ну, там про ранок, хтось приносить їй росянисту квітку просто в ліжко або йде сніг без кінця і краю, і вона тужить. Наче й зрозуміло, про що тут пишуть, але здається, що всім цим поетесам не вистачає клепки, вони блукають луками, говорять з лісовими мавками, розчісують своє волосся і чогось очікують. А я сам чекав, щоб усе це швидше скінчилось, бо вже декілька днів поспіль відчував, як мій кінчик пече, і ще він вкрився невідомим слизом. А коли чуєш між ногами вогонь, час повзе неймовірно повільно. А ті поетеси читають свої вірші та відчувають, як плине час. А для того, щоб всім було ясно, як плине час, необхідно, щоб ішов дощ. Отже, іде дощ, плине час, а вона розгублена.


Мов пілігрим, блукаєш в дощ, не бажає душа твоя повертатися до земного буття і знов відчути предметів обвал.


І комісія має що сказати про цю лірику! А переможниця конкурсу написала роман про Свидригайла[28]. Читає дівуля уривок, а я міркую: почув би це Свидригайло, дістала би вона добряче батогів. Думаю, саме тому вона й перемогла, що написала цілий роман, бо для роману треба дуже багато сторінок написати, та ще й про Свидригайла. Ну, тут важкий матеріал. Можна подумати, що дощ, рекорди і мама без парасолі, — легше, чи що? Думаєте, легко писати про те, чого не розумієш, та ще коли навіть не вдаєш, що тут є якийсь зв’язок? Для того потрібна відвага. Але цього комісії не зрозуміти, і вони не зрозуміють, я так вважаю. Бо коли я читав, вони посміхалися лише з почуття жалю. Втім, дали мені заохочувальний приз — якісь там книжки, на кшталт того: маєш талант, потрібно працювати.

Усе-таки Моніка мене не надто заохочувала. Ну так, загалом файно, що пишеш, але знаєш…

— Ні, не знаю. Ну, кажи.

Моніка каже, що все тут написано в строфи, ніби весело, але насправді за тим нічого немає.

— Рімасе, подумай, тут нічого немає, жодного змісту.

— Як це немає? А коли пишуть про Свидригайла, тоді є? Той її Свидригайло такий самий, як усі ті мавки у дівчачих віршах.

— Але це — наша історія, традиції, про це можна роздумувати і необхідно дбати…

— Про що там думати? Що там придумати можна? Як Свидригайло думав колись? Звичайно, можна казати, що в моїх текстах немає змісту, але у цьому весь задум. Я саме це й хочу сказати, що іноді все буває безглуздим, може раптом статися якийсь парадокс — і тоді у твоїх думках відчиняється прірва, у яку навіть моторошно поглянути.

— Та це зовсім інше, ніж ти мені читав з Мачерніса. І зовсім не те, що розповідав з «Ідіота».

— А я й не бажаю писати так, як вони. Розумієш? Якої глибини треба ще? Зірки високо, риби глибоко, а ти сам десь поміж ними, без жодного змісту, і ще віддубасений. Це доволі жорстко, я так вважаю.

Моніці в цій історії найбільше сподобалось те, що я намагався допомогти вчительці, і мені ніби й вдалося. Взагалі їй сучасні митці не дуже подобались. Каже, що брудні, п’ють, курять і роблять різні дурниці, вони геть безвідповідальні, і ще раз: брудні, не миються, неохайні, кошлаті. А останній вбивчий її аргумент був, що митці божевільні. Ось влітку тут, у нашій міській галереї, каже Моніка, знайшли голову людини. Відрізану справжню чоловічу голову. Кажуть, що якась мисткиня притягнула її з собою у галерею, фоткала чи малювала, робила зйомки для якоїсь там передачі про смерть, а потім залишила ту голову в кав’ярні галереї, хтось відніс її у підвал, пізніше хтось знайшов, подзвонили в мєнтуру, і такий кіпіш піднявся. Так ось які ті митці. До всього цього, ще й збоченці. Поети і прозаїки теж митці. Хоча прямо в очі вона мені цього не сказала, проте прихований сенс я теж можу іноді прочитати.

Чи можливо, що буває по-іншому? То ж не завжди митець мусить бути неохайним і збоченим. У мене були свої аргументи. Візьмемо, наприклад, Брюса Лі — та хто б міг подумати, що каратист вірші пише. Так само ніхто б не подумав, що регбіст може вірші писати. А вони — не якісь там обірванці-бідолахи! Наприклад, ті, що були у комісії того конкурсу. Хоча прізвищ відомих письменників я там не чув, але всі сиділи нормально, у костюмчиках або хоча б у піджачках, і не в зелених чи червоних, а в сірих чи коричневих, усі вони мали порядний вигляд.

Словом, регбі недобре, бо можна травмуватися, і то спорт агресивних бульдогів, митці — теж погано. А що тоді добре? Може, вчителі? Авжеж, згадую одного фізика в школі: як тільки хтось йому був не до вподоби, хапав того бідолаху, підносив до дверей і кóпав ногою у сраку так, що той вилітав з класу разом з дверима, яких заздалегідь ніхто йому не відчиняв. Правда, довго той фізик не працював, але все одно встиг після уроків показати нам всі шварци і сталлоне по відику, у ті часи ще по рублю з нас позбиравши. А може, ксьондзи, що їздять машинами, купленими на копійчини, які бабулі пожертвували? А може, ще акуратні банкіри у краватках, як у зашморгу. А хто в нас тут всі банки нагнув і залишив усіх голими на льоді без бабла?

А стосовно тої голови, то… може, й моторошно, але нікому нічого поганого не зробили. Я, звичайно, промовчав, що знаю трішки ту «якусь там мисткиню», і колись ми з нею разом гуляли по тій галереї мистецтв. Це Юрґа забрала ту голову з моргу. Все одно її б потримали якийсь час у морзі, а потім би викинули, бо тільки у морзі й тримають голови невпізнаних трупів. Але ніхто ніколи їх не впізнає, і це — факт. Я щось важко можу уявити Юрґу, яка крокує з головою людини у пластиковому кульку, втім, якщо вона вважала, що без голови трупа гарного мистецтва не зробиш, то нехай собі робить що хоче. Так і уявляю Юрґу: на плечі з бітою хокеїстки на траві і з тою головою під пахвою. Уявляю таку сувору картину, намальовану на цілу стіну де-небудь, наприклад, там, де зараз намальована піша алея на

1 ... 82 83 84 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"