Читати книгу - "Хроніки Південного"

нас очікували ще три триместри і екзамени. Але всі усміхались, відчувалось, що ми у школі найстарші, що з нами рахуються. І вчителі теж. Десь у шостому класі я так мріяв про те, що колись буду у дванадцятому. Хоча б тому, щоб у сраку не кóпали якісь там десятикласники. І зараз нарешті точно настав спокій, з десятого класу більше нічого не загрожувало.

Одного разу прийшла в наш клас вчителька литовської мови і спитала, чи хтось із нас пише. Ну, в сенсі вірші, оповідання чи драми. Та хто ж тут, у нашому класі, писати буде. Та навіть якби й писав, то сидів би і не світився. Я собі не уявляю, що б сталось на перерві, якби хтось підняв руку і заявив: я тут вірші пишу. Тож всі випали б. А на перерві закозлили б — ну, давай, почитай нам, що там пишеш, що тут мулиш.

Словом, стало мені шкода тої вчительки, бо вона якось нормально спитала, так, ніби питала про те, куди ми збираємось вступати, чи щось таке. Боже, думаю, невже вона насправді думає, що в нашому класі хтось здатен писати? І ще так, що вона могла б це на якийсь там літературний конкурс відправити? Чи не бачить вона, як ми на уроках відповідаємо і як книжки читаємо. Мабуть, має бути зовсім зле, щоб прийти і таке запитати. Як подумаєш, що там ті мої однокласники… По правді, не те що в класі, але в цілому місті Шяуляї я жодного письменника не знаю. Якщо й був би якийсь хороший, то знали б про нього і не цікавлячись. Загалом та вчителька нічого така, ось, мої оцінки покращились. Ставить вона десятку мені за різні прочитані брошури. Загалом вона молодець. І раптом мені в голові — бац, немов якийсь внутрішній Тадас Блінда — давай, давай, треба ж допомогти бідолашній. Хоча б настрій їй підняти. То я й кажу:

— Пані, вчителько, а про що потрібно написати?

Вона витріщилася на мене й не одразу второпала, про що я запитав.

— Як це — про що? Про що хочеш. Тут же література — можеш вірші писати, можеш оповідання або п’єсу. Про що хочеш.

Мені твори на вільну тему найбільше подобались. Насправді якщо бувала вільна тема, то я міг щось там написати, а в іншому випадку — просто труба.

— Тоді гаразд, я напишу, — кажу, — а на коли треба?

Я пообіцяв, а коли повернувся додому, сів і міркую: мабуть, треба було б так понаписувати, щоб вона змогла це віднести на той конкурс, бо якщо вона це віднесе, то я ще одну десятку отримаю. А це ніколи не зайве. Та й часу небагато займе. Вірш зазубрити, мабуть, довше, ніж декілька строф зримувати.

Жодні авторитети на мене не давили, і різними впливами я голову собі не мастив. Потрібно було думати про вчительку, а не про якісь там впливи. Відчував, що я вже майже все прочитав, тож писати вірші не здавалося складним ділом. Тому і почав з теми Ерліцкаса про дощ, який, коли вперше його прочитав, мозок мені покраяв:

По вулиці йшла мама собі і несла парасолю в руці раптом дощ застав її і подітись нема нікуди…

А парасолю ж мала в руці!

Що там не кажи, але, як на мене, звучить непогано. Думаю, що можна таке і на конкурс відправляти сміливо. Понаписував різного по пару строчок, бо добрий початок вийшов, а далі не можу придумати, як наприклад: «А зараз міркую, чи загрозу для світу я створюю». Однак потім дивлюсь, що може, й так нічого, навіть кумедніше звучить. Моя проза теж кумедна. Писав щось без зв’язку, оскільки ніяк не міг пов’язати. Позаяк я тут писав жарти, тому мусить бути нормально. Ось, наприклад:

«Антанас і рекорди

Антанас побив всі рекорди. Він пробіг стометрівку навіть у дощ. Стрибнув у довжину, хоча стелилась імла…

Однак бити когось зовсім не гарно, незважаючи навіть на те, що це — рекорди.

Одної гарної тихої ночі спаплюжили ті рекорди все особисте життя Антанаса. Високо-високо сяяли зірки. Глибоко-глибоко спали рибки».

Понад усе хотілось писати які-небудь мудрі книжки. Бодай як Сакалаускас[27] про поета Мачерніса або його «Бенкет премудрих». Хотілося так написати, щоб ті, хто читатиме, зітхали від подиву, і звідки я взявся такий мудрий. «Наближаючись до години здійснення, думка В. Мачерніса все більше і ширше відчиняється для божественності Космосу: з небес приходять більші за нього сили і змінюють його душу. Він мусить сказати правду про них, адже коли він не опише все, що бачить, продовжить брехню. Погодиться зі смертю. Мачерніс переходить від ритуальної релігії до філософії, намагається осягнути Всесвіт. Він наближається до жертви». Ну, ось так. Пише про Мачерніса буцімто про Христа. І як це все вияснити і знайти зв’язок між речами, які в житті не прийшло б у голову пов’язати? Саме тому й були драйвові книги Сакалаускаса...

За участь в тому конкурсі я отримав аж дві десятки! Чесно кажучи, настрочив це я набагато швидше, ніж два десятки книг би прочитав. Вважаю, що вигідно бути письменником, стопудово! Сидиш собі, думаєш і пишеш. Позаяк, крім регбі, я більше не знаю, що можна робити в житті ще, — невже підеш на столяра після дванадцятого класу — тому письменником стати було б непогано. А тоді, дивись, і Моніка почне серйозніше ставитися до мене, для неї я не тільки читатиму, але й сам писатиму. Мої батьки багато не коментували цього, але для