Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

серед вродливих дівчат, які охоче віддаються залицянням, танцям тощо. Маскування Гортензи, яка видає себе за іншу, формує фальшиву жінку, яка демонструє показну врівноваженість: «Обличчя Гортензи було одинакове, вона не змінювала виразу, як це роблять деякі жінки, щоб звернути на себе увагу. Щоразу усміхалася, коли в танці зустрічала щасливу Олену або Луду, заздрила їм і сама не знала чому. Ні, вона знала, вона хотіла бути такою, як вони»[770]. Отже, дівчині, яка розігрує аристократку, хочеться також зреалізувати потужне інстинктивне бажання. Блиск карих очей і тілесний трепет щоразу видає маскулінний компонент у психології Гортензи, свідчить про латентний гомосексуалізм цього загадкового «пристрасного вершника». Якщо розмірковувати про лесбійську латентну фантазію, про яку вела мову С. Павличко, аналізуючи епістолярну спадщину Лесі Українки та О. Кобилянської[771], то ця фантазія несвідомо могла сформуватися передусім у психології Кобилянської, пройнятої ранньою зневагою до чоловіків та неусвідомленою пристрастю до вбивства. «Я читаю з ваших очей більше, ніж ви сподіваєтеся, — каже Леон Гортензі. — Це не був голос ані вашого серця, ані розуму, це була хвора гордість, яка одягнулася в холод, щоб обманювати і ранити…»[772].

Гортенза — зразок модерної жіночості, якій притаманна незвичайна інстинктивна сила, що продукує тонкий і глибокий розум, а конфлікт між ними створює психологічну проблему маскування. Водночас така маскулінізована жінка відштовхує чоловіка своєю пристрастю, сексуальною спрагою, оскільки він не може повноцінно почуватися з нею у ролі активного сексуального суб’єкта. Тому спокушений Гортензою Леон символічно дарує їй «білу порожню троянду», закликаючи носити «тільки білі троянди в косах», бо вони нагадуватимуть їй про їх сумне значення — «зречення». Тобто про те, що традиційний чоловік не прагне еросу з модерною імітаторкою: Гортенза як резонатор (улюблене слово у щоденнику О. Кобилянської) звучатиме у відповідь холодною гордістю. З пристрасної і дикої дівчини вона стане глумливою та «дуже свідомою», а свою душу втопить у музиці, так само, як О. Кобилянська — у творчості. «Свою душу, — признається Гортенза, — топлю в музиці, освіжаюсь нею, находжу в ній найкращі слова втіхи. Музика — це мова мого серця. Я розмовляю, голосно нарікаю лише гарною святою музикою. О, так. Ще раз повторю, моє серце не знаходить ані слів, ані виразів, щоб скаржитися на давній біль, тільки мовою божественної, чудової музики говорить воно»[773]. «Я шаліла внутрішньо від музики»[774], — писала про себе О. Кобилянська, нагадуючи свого учителя пристрасті — Ф. Ніцше. Переживання музики тут аналогічне сексуальному переживанню. У Г. Гессе один з героїв відверто говорить про подібну пристрасть до музики: «Музику я дуже люблю, думаю, тому, що в ній так мало моральності. Все інше моральне, а я шукаю чогось іншого»[775].

Рання повість Кобилянської, її щоденники наочно демонструють, як змінюються лібідозні об’єкти. У зв’язку з цим втрата об’єкта бажання помножується, що накопичує депресивність і відразу. Уява Гортензи плекає образ поважного чоловіка, який нагадував би її материнську культуру, тобто був наділений підвищеним потягом до знання і краси, стриманою сексуальністю й обов’язково перевищував її в цьому. «В Кимполунзі, — зізнається Гортенза, — я не маю жодної дівчини, яка б мені дорівнювала, я кинулася на книжки, навіть і наукові — не тільки на романи, які жадібно поглинала, я читала, часто заплутувалася, і книжки зробили мене такою. Я в щось вплуталася, і не можу вийти з цієї плутанини, але я знаю — гарна душа, відкрита, яка б розумово стояла вище від мене, така душа могла б мене з цього чарівного лабіринту вивести. Але ж де найти таку душу? Тепер весь світ переповнений егоїстами»[776]. У цих словах гостро відчутна внутріпсихологічна проблема юної О. Кобилянської. Вона спостерігає, що знайомі їй чоловіки беруть за жінок таких, як Луда, — осіб «з дитячим розумом», які нагадують бажаних чоловічому еросу пасивних жіночих об’єктів. У тоні ображеної тужливості починає своє раннє письмо О. Кобилянська, віщуючи собі безрадісну жіночу долю через невіднайденість любовного об’єкта, який би дорівнював її гордому бажанню. Тому Гортенза вирішує не виходити заміж, а купити маленьке господарство і господарювати «по своїй волі». Так, через образ Гортензи О. Кобилянська приміряє на себе шати гордої і самотньої королеви. Однак її пристрасна натура бунтує при згадці про чоловіка, з яким можна втолити своє сексуальне бажання. Гортенза думає про великі холодні очі Фаллера, її серце сильно пульсує від згадки про демонічну чоловічу натуру, що гострими очима проникає до її палкого серця. З природної глибини виникає інша люта, садистська мрія: «Гортенза стояла перед дзеркалом в довгій блідожовтій шовковій суконці і втикала в каштанове цілком розплетене волосся принесені квіти. Її обличчя було блідніше, ніж звичайно, а карі очі страшно палали. Чому вона сьогодні так хвилюється? Гортенза була вже готова, але не рухалася з місця і все дивилася в дзеркало на свою високу струнку постать і гірко усміхалася: «Боже, тільки чотири вечори, один за одним, хотіла б я бути такою красивою, як Венера, щоб зламати ті серця, які завдали мені стільки болю, — це було б солодке задоволення. Перші три дні були б вони щасливі, а четвертого дня — зламані…»[777]. Це бажання садистської помсти, спрямоване на чоловіків, нагадує про Кармен, або фатальну жінку, і є підставою для тверджень про внутріпсихологічну основу фемінізму в творчості О. Кобилянської.

Страх видати своє інстинктивне бажання породжує потребу «володіти собою», своїм навіженим серцем. Саме таку спокусливу демонічну холодність і бажану поважність Кобилянська зустрічає в тих чоловіків-німців, у яких закохується, а тому імітує цю національну чоловічу поведінку стриманості. Коли ж Гортенза довідується про свою чергову поразку (Леон Фаллер освідчується її подрузі Стефанії), то нагадує бліду троянду зі страшним спокоєм на обличчі, хоча за її «вогненно гарячим чолом жахливо кипіло, а серце грозило розлетітися на куски»[778]. Нерозділене сексуальне бажання глибоко травмує жіночу гордість. У пристрасному відчаї вона звертається до Бога, щоб звільнив її серце від «жахливої, знищувальної» пристрасті, щоб «визволив її від поганої любові і вивів на правдиву святу дорогу». Молитва дарує їй тимчасове святе почуття, але не знімає внутріпсихологічного конфлікту. «Я б хотіла, — зізнається вона подрузі, — бути такою красивою, як Лореляй, щоб всі чоловіки падали до моїх ніг, а потім, знаєш, щоби я зробила… …я б з усіх без винятку і різниці жахливо глузувала…»[779].

На відміну від спокусливої та радісної Луди з «вічно усміхненим обличчям» Гортензу видають глумливий усміх, сонні і байдужі очі, поглядом яких, як скаже Стефанія, можна миттєво «привести грішника до розпачу». Повість юної