Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Здорові зоставайтеся! Я йду від вас геть, бо виджу, що ви бідні, як церковна миша.

І помалу поталапкала з хати – вже така товста, ледве протискалася крізь двері. Край села було велике озеро, за яке говорили, що не має дна. Скочила в те озеро, і більше її не бачили…

– Но, – бідкається чоловік, – можеш іти знову шукати собі щастя.

– Я справді йду. Чаші лишаю вам. Помалу продавайте їх і жийте, а як зароблю дещо, буду вам спомагати.

З тим вклонився батькові, порожню тайстру – на плече і рушив у путь.

Ходив по світу, мандрував із села на село, із міста у місто, доки не потрапив до столиці. Цар походжав собі по двору. Хлопець став, уклонився.

– Чого ти, леґеню, до мене зайшов?

– Пресвітлий царю, я шукаю службу. Може, мене приймете?

Цар його оглянув з голови до ніг: хлопець вродливий, поставний.

– На добре місце ти потрапив. Мені якраз треба такого леґеня. Будеш моїм першим чоловіком.

Служив той рік, служив і другий. Дуже сподобався цареві: без нього цар не робив і кроку.

Але хлопець бачив, що володар царства помалу старіє, а ні жінки, ні дітей не має. Не міг зрозуміти, чому цар не жениться, а спитати про це не наважився. Проте одного разу, як той мав добру дяку, хлопець посмілішав:

– Пресвітлий царю, ви вже постаріли. Чому ж не маєте сім'ї?

Цар нараз схопився, витяг гостру шаблю й закричав:

– Жоден живий чоловік про се ще не звідав! А ти, якщо такий сміливий, мусиш мене сам оженити! Коли ж ні, злою смертю тебе покараю! Слухай мій наказ. Скільки разів я міг оженитися, але не хотів, бо не було ніде для мене дівчини. Чув про одну молоду царицю, і тоту я би взяв. Айбо ще той не народився, хто б її привів. Сю дівчину зовуть Загадковою. І ось ти маєш бути з нею тут! Якщо вернешся без цариці, твоє життя скінчиться! Готуйся в дорогу.

З тим цар відійшов. А леґінь зажурився, думає собі: «Куди ж мені йти?»

Айбо наказ є наказ! Коли чоловік хоче зберегти собі життя, то все може зробити. Треба знайти молоду!

Набрав їжі, пиття, набив повні кишені грошей, осідлав коня і ще того дня вирушив у путь.

Ходив, блудив по цілому світу. З ким лиш зустрічався, у кожного звідав:

– Чи не знаєте, де царство Загадкової?

Але ніхто не міг йому зарадити.

Якось дійшов до великої ріки і вирішив тут перепочити. Пустив коня пастися, а сам пройшовся берегом. Глянув – б'ється величезна риба, не може звільнитися з чагарників. Замахнувся, аби її вбити, а вона проговорила:

– Визволь мене, добрий чоловіче! Вночі прийшла велика вода, а на ранок впала. Я потрапила в корчі і не в силі вибратися звідси.

Хлопець витіг рибу з корчів і кинув у ріку. Але вона виринула й каже:

– За те, що ти зберіг моє життя, дам тобі три луски. Може, колись потрібна буде поміч, то посучи сю риб'ячу луску, і я з'явлюся коло тебе.

З тим і попливла.

Хлопець скочив, сів на коня й – далі. Їде, їде лісом. Надибав на пса, який жалісно скавучав і зубами хапався за лапку. Втямив хлопця і проговорив:

– Поможи лиш, чоловіче добрий, бо я тут загину. Видиш – нога прострелена, я далі йти не годен.

Хлопець подивився псову ногу – справді, тільки на шкурі тримається.

Видер з сорочки добрий шмат, перев'язав поранену ногу. Пес почав ходити, хоч і на трьох лапах:

– Но, чоловіче добрий, ти врятував мені життя. Не хочу бути у боргу. Візьми сі три волоски із моєї шиї. Коли потребуватимеш якоїсь допомоги, то посучи волоски, і, як можна буде, я тобі допоможу.

Сховав хлопець волоски, сів на коня й поїхав. Їде, їде, але вже зажурений. Більше як рік ходить, а не дізнався, де ото держава Загадкової. Сів собі під крислатим дубом. Кінь пасеться, а він спочиває. Дивиться вгору й бачить: на гілці два голуби нібито прив'язані, але й не прив'язані, бо тріпочуть крилами, лише злетіти з дерева не можуть. «Що се з голубами?» – думає собі. Придивився ліпше – а голуби приліпилися і ніяк не можуть відірватися.

«Се не можна так лишати. Голуби погинуть!» – і швидко роззувся, скинув верхнє плаття і виліз на дуба. Відірвав від клею обох голубів і пустив на волю.

– Чоловіче добрий, ми тебе не просили, а ти нас врятував. За твою доброту візьми три перинки з наших крил і, коли ти потрапиш у біду, посучи їх, і ми допоможемо.

Хлопець на те сумно посміхнувся:

– Якої від вас помочі чекати? Я й так у біді…

– У якій?

– Два роки шукаю державу цариці Загадкової і ніде не знаходжу.

Голуби пожвавішали:

– О, се не біда! Ми самі з царициного голуб'ятника, з двору Загадкової. Дивись, куди полетимо, їдь слідом за нами.

Хлопець зрадів, сів на коня. Голуби летять, він на коні—за ними.

Коли звечорілося, голуби спинилися й почали вуркотіти, що вже прилетіли. Хлопець розглядається: трава росте шовкова, квіти золоті й срібні, дерева з діамантовими плодами… А от саму царицю не видно.

– Ходи за нами далі, – кажуть голуби, – поведемо тебе просто в її палату.

Під'їхав до палацу. Айбо той палац на півнячій ніжці обертається так швидко, що нема на світі того чоловіка, який би міг скочити у браму. «Як дістатися в палац?» – роздумує хлопець. А голуб шепоче:

– Залізь під мур, доторкнися голуб'ячим пером до півнячої ніжки, й палац одразу спиниться.

Так і зробив. Коли доторкнувся пером голуба до півнячої ніжки, палац одразу заскрипів, наче його загальмував хто, й перестав крутитися. Усі брами, що були довкола, – а їх було стільки, скільки в році днів, – нараз розчинилися, і з кожної вискочило десять озброєних вояків! Схопили незнайомця й повели до палацу! А за той час мури почали знову обертатися.

Вояки штовхнули хлопця до цариці, аби дала наказ, як його покарати. Вона сидить на троні – молода, прекрасна, золотоволоса, але трохи зажурена.

Сторожа гадала, що цариця одразу накаже стратити леґеня. Але не так сталося. Вигнала вояків геть і сказала хлопцеві:

– Розповідай, хто ти за один, як зміг зупинити мій палац? Бачу, що ти не з моєї держави.

Той, як почув, що цариця не дала наказу, аби його вбити, посмілішав і все розповів: звідки прийшов, од котрого царя, чого його цар хоче…

Цариця вислухала й