Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Мамко, а коли по тебе Смерть прийде, то я не злякаюся?

– Ну то йди, дитино.

Взяла Марійка збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру воду, зайшла в ліс та й стала над глибокою криницею. Води не бере, а дивиться, де Чудилище-Страшилище. А Чудилище-Страшилище виходить до неї з лісу та й питає:

– То й ти прийшла по воду?

– Прийшла, бо моя мама хвора, а вона мені мила й дорога.

– То твої сестри приходили сюди?

– Мої.

– Ага, то їм мати немила, раз вони злякалися мене й повтікали? Я хочу, аби ти заприсяглася, що будеш моя до смерті, бо інакше води не дістанеш.

Стала Марійка, подумала-подумала, що тяжко з таким жити, але каже:

– Присягаюся тобі.

– Ну, бери воду й неси матері, най видужує. А через три дні в оцю пору, аби-с прийшла сюди – будемо вінчатися.

Тяжко їй стало, але ще тяжче було б, якби мати вмерла. Зачерпнула повний збаночок води, принесла й дає мамі. Мати напилася, усміхнулася, встала з постелі, простягнула свої руки, пройшлася, покремизувала плечі та й каже:

– Ця водиця з тієї криниці. Я – здорова.

– Добре, мамочко. Але рихтуйте мені придане, бо я через три дні від вас відходжу.

– Та куди, дитино?

– Я Чудилищеві-Страшилищеві заприсяглася бути за дружину.

– Йой, дитино моя дорога, як ти будеш з Чудилищем-Страшилищем жити?

– Нічого, коби ви були здорові, а я вже буду якось мучитися. Така моя доля.

Попрощалася з мамою, з сестрами й пішла. Приходить під круту високу гору, а там золотий кінь прикляк перед нею на коліна й каже:

– Сідай, Марійко, в моє сідло, я тебе через високу гору перевезу.

– Я боюся, що ти мене кудись завезеш, а я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві на ту й на ту годину в лісі коло криниці бути.

– Сідай, не бійся. Це він вислав коня по тебе.

Сіла вона на золотого коня й вмить перелетіла високу гору. Злізла з коня над бистрою рікою, а там човен золотий, а в човні стоїть хлопець такий гарний, молоденький і каже:

– Сідай, дівчино, в човен, перевезу тебе через ріку.

– Ні, леґеню, я з тобою не сяду.

– Чого?

– Я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві до смерті його бути.

– Він вислав мене, аби тебе перевезти.

Сіла в човен, перепливла бистру ріку, прийшла в лісі до глибокої криниці, а там розлилася перлова вода. Марійка дивиться, а в криниці миготить щось світле. Враз Чудилище-Страшилище падає в криницю, Марійка хапає його ззаду й не дає потонути. Він борсається у воді, а на її вбогу одежу бризкають перли – де впаде крапля, там робиться золота квітка, срібна, діамантова. Скоро стало на ній сяяти дорогоцінне каміння, але Марійка тримає далі Чудилище-Страшилище, аби не потонув.

Почала Марійка рятувати його. І коли вирятувала з води, то вийшов з криниці такий гарний царевич, якого ні в книжках описати, ні в казці розказати. Обняв її, поцілував, а тоді дав перстень і сказав:

– Підемо тепер, Марійко, до твоєї матері.

Прийшли вони, а мати закрила очі рукою, бо від дорогого каміння, від золота на одязі Марійки й царевича дуже било сяйво.

І мама й сестри не на жарт злякалися, бо не впізнали Марійку. Питають:

– Що ви, люди, від нас хочете?

– Благословення під вінець, мамо, – сказала Марійка.

Тут мати її впізнала. Поблагословила. І відбулося велике весілля. Я там була, все бачила й чула. Ну й настала така пора, що я й до вас прийшла, до цієї ось хати попала, аби-м вам оцю казку розказала.

Вам – казка, а мені бубликів в'язка.

Цариця загадкова

Був один чоловік. Жив у таких далеких краях, що нам і невідомі. Мав той чоловік сина. Хлопець уже підріс, став дужий до роботи, але їм з батьком від того не ліпшало: бідують та й годі.

– Ей, няню, надокучило мені наше життя мізерне. Йду я у світ глядати собі щастя і не повернуся додому, доки його не знайду!

Як сказав, так і зробив. Батько поклав синові до тайстри кукурудзяну паляницю, пару картоплин, і хлопець вирушив у путь.

Ходив, блудив довго. Айбо раз натрапив на доброго ґазду, котрий прийняв його на роботу.

– Будеш служити в мене один рік. А я обіцяю тебе парадно одягати, сито годувати і накінець дам плату.

Хлопець служив вірно. Як рік скінчився, ґазда додержав слова – заплатив і каже:

– Якщо тобі любиться у мене, то можеш зостатися і на другий рік, за тою ж угодою.

Прослужив леґінь ще рік, а далі й третій.

Коли мав три сотки, підійшов до хазяїна, відклонився і рушив додому.

– Но, няню, край злидням! За сі три сотки добре проживемо.

– Так, сине! Йди накупуй всячини, аби ми не бідували.

Пішов хлопець у місто, ходить по торговиці, всякий крам перебирає і приговорює собі:

– І се не коштує три сотки, і за се не варто дати триста…

А один торговець прислухався і каже:

– Тобі, леґеню, треба щось купити за всі триста?

– Айно, за всі три сотки!

Продавець вийняв срібний келих, поставив перед хлопцем.

– Тут маєш. Оця чаша, коби і брат братові її продавав, коштує п'ятсот, а я даю за триста.

– Як дасте, то я куплю.

Заплатив гроші, а келих у тайстру і гайда – додому.

Батько зустрів його й питає:

– Чи щось купив?

– Купив. Позирайте – приніс срібну чашу!..

– Ти за таку дурницю не шкодував три сотки? – здивувався батько. – Треба було купити щось потрібніше!

– Не журіться, няню, хто знає, нащо чаша може пригодитися. Позирайте, і покривка на ній…

Підняв покривку і нараз вискочив менший срібний келишок, з нього – третій, з третього – четвертий, з четвертого – п'ятий, далі шостий, сьомий!

Сім срібних чаш на столі!

– Но, видите, няню, нічого я не втратив. Се ж цілий маєток! – Далі не встиг нічого сказати, бо з сьомого келишка вискочила жаба. Сіла серед столу і почала квакати:

– Ква-ква… Давайте їсти, я голодна!

Вони так злякалися, що без слова принесли їй їжу. Не встигли й оком кліпнути, як усе пожерла і ще вимагає. Знову пішли обоє до комори, принесли паляницю й останок солонини. Поклали перед жабою, а вона відразу проковтнула.

Але за цей короткий час виросла, як корито, і далі просить їсти.

Чоловік і хлопець пішли до комори, що лиш було, зібрали та й принесли жабі:

– Но, їж, потворо, але знай, що се вже останнє. Більше не