Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Чула я вже за того царя. І те чула, що він, окрім мене, нікого не хоче брати за дружину. Але чому нікого не присилав до мене?

– Но, то я тепер прийшов від того царя, збирайся й ходім!

– Добрий, леґеню. Я з тобою піду, але раніше, ніж іти, ти розшукай мій золотий перстень, що для мінянки. Перстень я загубила, коли за містом купалася в озері. Чистенька і глибока там вода. Мусиш знайти перстень. А як не знайдеш, то не піду до твого царя, а тебе покараю.

Зажурився хлопець. Засмучений ходить понад берегом. Нараз спало на думку, що у нього ж є риб'ячі луски.

«Ану спробую! Може, щось із того буде!» – вийняв луски з кишені й посукав. Тої ж хвилини з'явилася риба, котру він звільнив з корчів.

– Що за біда, леґеню?

Хлопець розповів, у якій він баламуті.

– Коли не знайду перстень, скарають мене смертю.

Риба пропала у воді. Скликала до берега усіх інших риб та й звідає в них:

– Хто з вас видів перстень? Такий і такий, – розповіла подругам.

Одна маленька рибка проговорила:

– Я виділа той перстень, айбо забрала його в мене жаба!

– Швидко по жабу!

Всі риби розбіглися й через якийсь час пригнали жабище – таке, як човен.

– Чи у тобі перстень? – питає потвору велика риба.

– Не знаю, чи в мені. Зараз подивлюся, – простерлася на березі й почала вимітувати з себе все, що в ній було…

Блиснув золотий перстень. Хлопець не встиг зробити і кроку, як підскочив заєць, вхопив перстень і – навтікача!

Хлопець згадав, що у нього є волоски пса. Швидко посукав ними, і в ту ж мить з'явився коло нього пес.

– Що за біда?

– Чи бачиш зайця? В нього перстень, котрий…

Не встиг договорити, як пес кинувся за зайцем, ніби його хто з рушниці вистрілив. Догнав і кинув ним об землю. Пес підхопив перстень, приніс його хлопцеві, а той з радістю рушив до цариці.

– Но, тут маєш перстень. Тепер, сподіваюся, вже підеш зі мною?

Вона каже:

– Той самий, котрий я загубила. Тепер я пішла б, але мусиш мені ще принести мертвої й живлющої води.

– Ой, коби я знав хоч ту кирницю…

– Мусиш знайти сам. А коли ні, то лишиш тут голову.

Знову зажурився. Ламав собі голову, що має чинити, й спали йому на гадку царицині голуби. Вийняв пера, посукав, і нараз прилетіла вже знайома пара.

– Що за біда?

Так і так, розповідає хлопець:

– Дала мені цариця дві пляшечки, аби я набрав до одної мертвої, до другої живлющої води.

– Се невелике діло. Дай-но сюди пляшечки!

Один голуб взяв у свої лапки одну пляшечку, другий вхопив другу й полетіли на високу гору, котра сягала аж до неба. На самому вершку сльозили дві кирниці: в одній була мертва, а у другій живлюща вода. Набрали води і принесли хлопцеві.

– Тут маєш. Але вважай, аби на тебе не бризнула й крапелька мертвої води, бо помреш одразу.

Хлопець поніс наповнені пляшечки цариці:

– Но, збираймося, їдемо!

– Чекай мало. Випробую, чи не ошукав ти мене.

І замочила зелену галузочку до мертвої води – гілка в ту ж мить зчорніла.

– Тепер перевірю другу.

Тоді суху палицю встромила у живлющу воду, і палиця в ту ж мить зацвіла.

– Но, зробив ти все, що я жадала. Тепер їдемо до твого царя.

Осідлали коней, посідали й рушили. А з часом прибули й до царського двору.

Слуги зараз же дали знати цареві. Цар, коли таке почув, не знав, як і радіти. Вибіг, обіймає то свого помічника, то свою наречену. Закликав до палацу, посадив до столу, й почалася велика гостина.

На царський стіл потрапили разом з іншими і пляшечки з мертвою й живлющою водою.

Йде гостина, цар дуже радіє. За столом молода каже:

– Пресвітлий царю, чи ти знаєш, який мудрий чоловік оцей твій посланець? Він зробив таке, що ще ніхто на світі не зробив – дістав мертвої й живлющої води.

Розглядають пляшечки. Молода цариця одну розоткала. Це була пляшка з мертвою водою. Але так невдало відкрила її, що одна крапля бризнула на хлопця і той нараз помер.

– Йой! – загойкав цар. Всі плачуть. А цариця Загадкова каже:

– Не біда. Нічого страшного не сталося.

Взяла другу пляшечку з живлющою водою, розоткала й бризнула на хлопця. Він нараз ожив. Айбо сто раз кращий і міцніший став.

Цар йому позаздрив:

– Добре було б, коби і я помолодшав…

І вже його не веселила гулянка, а увесь час стежив за пляшечками. Коли молода забавилася бесідою з гостями, він посяг за пляшкою, розоткав її й виляв на себе воду. Але потрапив похапцем на мертву. Одразу впав і, падаючи, перевернув стіл.

Почали шукати пляшечку з живлющою водою, але ніде її не було: вона впала й розбилася. Тепер не було ніякої сили воскресити мертвого царя.

Замість весілля відбувся похорон.

Царювати стала Загадкова. Вона сказала хлопцеві:

– Слухай сюди: не прийшла я з далекого краю, аби віддаватися за старого царя. Прийшла через тебе. Ти мені полюбився з першої ж хвилини, коли ми зустрілися. І я хочу бути твоєю дружиною, якщо ти не проти.

Всі, хто там був, вирішили того ж дня справити весілля. Потім хлопця обрали царем.

І казці кінець.

Життєве море

Царевичі Васильки

У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.

Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від'їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.

То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:

– Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.

От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, – він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не іде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.

Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб'ячому яєчку кожному під праве плече і сказала: