Читати книгу - "Фіаско"

— Яка підступність!

— Зрештою, навіть у Содомі був якийсь Лот, — зауважив Темпе. Йому страшенно кортіло почути сенсацію, яку чомусь довго приховували від стернової рубки.

Накамура зглянувся над пілотами й пояснив їм результати розвідки, передані з вакуумної камери поза межами корабля.

Сенсація починалася з казки — тієї самої, яку переслав планеті солазер. Потім довгою серією на екрані монітора бігли краєвиди: мабуть, то були заповідники, не зачеплені цивілізацією. Морські узбережжя, хвилі, які згасали на піску, червоний захід сонця в низьких хмарах, лісові масиви з набагато темнішою, ніж земна, зеленню; велетенські крони деяких дерев були майже темно-сині. На цьому тлі, яке весь час змінювалося, заясніли літери:

ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ ВАШОГО РАКЕТНОГО СНАРЯДА МАСОЮ ДО 300000 МЕТРИЧНИХ ТОНН ВИРІШЕНЕ ПОЗИТИВНО ЗА УМОВИ ГАРАНТІЇ ВАШОЇ ПАСИВНОСТІ Й ДОБРОЇ ВОЛІ КРАПКА КОСМОДРОМ КРАПКА

З густої зеленої імли виринула величезна площина, видима з піднебесся… Вона нагадувала застиглу матову ртуть. Дивовижними голками стояли на ній з рівномірними інтервалами, мов фігури на шахівниці, сталагміти, бездоганно білі, кінчасті, й росли на очах. Так, росли, а точніше, висувалися вгору, кожен огорнений біля підніжжя прозірчастою золотавою сіткою. Нарешті все завмерло. На тлі далекого небосхилу, зовсім безхмарного, летіли птахи — кожен з чотирма вільно розпростертими крилами. Мабуть, ці птахи були велетенські. Вони тяглися, наче журавлі, що покидають холодні краї. Внизу, біля підніжжя сталагмітів, — а очі людські почали вже розпізнавати в них ракети, — роїлася кольорова й темна дрібнота — цілі хмари, які вливалися в кораблі широкими похилими площинами.

Усі члени екіпажу широко розкривали очі, напружували зір, щоб побачити нарешті, який вигляд у квінтян, але результат був такий самий, коли б прибулець із Нептуна спробував роздивитися людей на заповненому олімпійському стадіоні з відстані в милю. Строкатий натовп увесь час юрмився біля похилих площин і вливався, річками в сліпучо-білі, як сніг, кораблі. На їхніх корпусах вертикальними рядами незрозумілих ієрогліфів блищали написи. Натовп уже порідшав, і земляни чекали неминучого старту цієї білої флотилії, але вона з величавою повільністю почала занурюватись у «ртуть».

Золотаво-бронзові прозірчасті сіті спадали з корпусів, немов зітлілі, утворюючи неправильні кола. Вже тільки білі носи стирчали над озером «ртуті», та нарешті й вони опустилися в червоний морок шахт, і не якісь там люки чи ворота зімкнулися над ними — а ця сама поматовіла «ртуть».

Екран спорожнів, потім із-за берега поволі виповзла багатоніжка, явно механічне, а не живе створіння, з пласким скошеним писком. З нього били фонтани ясно-жовтої рідини, розливаючись і булькаючи, як окріп, і коли рідина вся википіла, «ртуть» зробилася чорна, мов бітум. Багатоніжка вигнулася дугою, так що її середні ноги повисли в повітрі, обернулася просто до астронавтів, які дивилися на неї, й розплющила четверо очей. Може, то були вікна? Або рефлектори? Ні, все-таки вони скидалися на великі риб’ячі, круглі, здивовані очі з вузьким обрамленням металевої райдужної оболонки і чорнуватими, блискучими зіницями. Цей механічний засіб пересування, здавалося, стежить за людьми з тривожною задумою. Немовби дивився на них чотирма зіницями, які були вже не круглі, а звужувалися, наче в кота, і водночас усередині в них щось згасало, мерехтіло блакитним світлом. Потім багатоніжка знову припала до чорного грунту й, гойдаючись на всі боки, підтюпцем зникла з поля зору. Птахів у небі вже не було-там ясніли тільки написи:

ЦЕ НАШ КОСМОДРОМ ЗГОДНІ НА ВАШЕ ПРИБУТТЯ ЧЕКАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ КРАПКА

І справді — продовження з’явилося, спершу у вигляді бурі з блискавками, зливи, яка скісними потоками заливала каскадні будівлі, з’єднані між собою безліччю віадуків. Дивне місто під заливним дощем — вода струміла по овальних дахах, била з горгуль біля підніжжя мостів, але це все-таки були не мости, а швидше тунелі з еліптичними вікнами, всередині яких мерехтіли смуги світла. Надземний транспорт? Ніде ані живої душі. Оскільки будівлі були каскадні, мовби вилиті з металу піраміди тольтеків, вулиць там, по суті, не було. Не можна було визначити й меж міста — якщо це було місто, — дощ лив, гнаний шпарким вітром, по гігантських будівлях перекочувалися сріблясті хвилі зливи, блискавки били без грому, з пірамідальних споруд вода спадала досить дивно: її збирали жолобки, схожі на ринви, але так високо задерті, що струмені води злітали в повітря й змішувалися з невщухаючим дощем. Раптом одна з блискавок переламалася й стужавіла вогнистими словами:

БУРІ НА НАШІЙ ПЛАНЕТІ — ЧАСТЕ ЯВИЩЕ КРАПКА

Зображення посіріло й згасло. З брудної сіризни проступили невиразні контури. У глибині дрижала амальгама вогню й хмар чи диму. Горами лежали уламки величезних конструкцій. На першому плані видніли рівні ряди білястих плям, схожих на голих, розшматованих, вимащених багном створінь. Над цим кладовищем кольору заліза заясніли літери:

ЦЕ МІСТО ЗНИЩИВ ВАШ ЛУНОКЛАЗМ КРАПКА

Напис пропав, а телеоб’єктив далі мандрував руїнами, показуючи побільшені незбагненні споруди. Одна, обнесена надзвичайно товстим укріпленням із металу, тріснула, в центрі — тут телеоб’єктив зробив наїзд — знов розшарпані рештки з незбагненною формою, схожі на людські трупи, коли їх витягують з братських могил, — землисті, вже наполовину зітлілі. А в раптовому відкоті знов з’явилося безмежне руйновише з глибокими котлованами, і в них, наче тупокрилі комахи, в’їдалися в щебінь хоботами смугасто-червоні присадкуваті штовхачі, посуваючись уперто, над силу, б’ючи в центр алебастрово-молочного розколотого фронтону, обпаленого пожежею. Нарешті й ця стіна впала, і курява, здіймаючись рудим клуб’ям, заповнила увесь екран. Кілька хвилин у стерновій рубці чулося тільки прискорене дихання і цокіт секундоміра. Потім екран знову заяснів. З’явилася дивна діадема з кришталю, прозорого, мов сльоза; діадема була розміром більша за людський череп, мала ніжки, що ряхтіли, мов брильянти, в діадемі тремтів упаяний, компактний, у формі додекаедра, блідо-рожевий шпінель. Над ним світився напис:

УВІНЧАННЯ КРАПКА КІНЕЦЬ

Але це ще не був кінець: у галогенному сліпучому світлі на пологому гірському узбіччі проступили чорні безголові ракоподібні істоти, мов череда худоби на альпійському лузі. Око марно силкувалося розпізнати, що це таке — великі черепахи чи гігантські жуки. Телеоб’єктив піднявся, поповз по дедалі стрімкішій скелястій стіні з чорними отворами гротів і печер, з яких витікала, мабуть, не вода, а рідке кришиво, брунатно-жовта блювотина. Відтак по фіолетовому тлі, яке м’яко хвилювалося, побігли слова:

СХВАЛЮЄМО ВАШЕ ПРИБУТТЯ КОРАБЛЕМ ДО 300000 МЕТРИЧНИХ ТОНН МАСИ СПОКОЮ КРАПКА НА ЗОБРАЖЕНОМУ КОСМОДРОМІ АА035