Читати книгу - "Шабля прибульця"

…а також доводжу до Вашого відома, що третій пілот Сірбс порушив перший параграф Статуту зносин з інопланетними цивілізаціями, свідомо залишивши на планеті № 3 холодну зброю, вмотивувавши це як слугування справедливості.

…третього пілота Сірбса перевести на внутрісистемні лінії назавжди.

Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.

Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї.

— Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? — Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. — І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив?

— Не сам зробив, знайшов…

— Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?

— Не знаю…

— Вийми, та вийми-бо, дай потриматись. Гм, це ж треба — і не гнеться. У кулаці ніби важка, а махаєш — легка, а донизу опустиш — кінець ніби свинцем наливається… А по якому-то вона викута? Іч, яка незамашна.

Андрієві хотілося, щоб трісла під ним земля і сховала його від Зубових кпинів та насмішкуватих поглядів товариства. Бо Панько таки знається на зброї. Увесь нею помальований, а замість лівої руки — обрубок.

— Чи ти кращої не міг дістати?

— Грошей нема.

— А батькова шабля?

— В Азовському… разом з батьком.

Зуб присмирів. І врешті махнув рукою.

— Ать, на лозу й така здасться. А в січі вже потрудись, добудь справжню.

Хлопці люто накинулись на лозу, бо всі сільські чоловіки були десь на далеких степових засіках чи в походи помандрували, а татари — гості сподівані.

Хоч на нього ніхто тепер не звертав уваги, Андрій Рубін відійшов убік від зеленого бойовиська, але все ж ніяк не наважувався пустити в діло свою знахідку, вона так і сіріла скромно у нього в руці. Похнюпившись, торкнув кінчиком зеленаві пагони, і два чи три, ніби перетяті невидимою силою, лягли йому до ніг. Андрій насторожено розглядав тонкі зрізи, а потім пригнувся, пустив шаблею, як косою, над землею і полоснув кущ. Шабля проминула лозу, наче її не було, а лоза якусь мить ще трусилася, лоскотала повітря, а тоді разом лягла, рівно, з тихим шелестом, як трава.

Андрій косив лозу, накинувшись на неї з незбагненним заповзяттям, та йому здавалося, що це сон, бо ж тільки вві сні можна рубати верболіз, як повітря, і тільки коли замліла рука, спина, м’язи на шиї, помітив, що позад нього лежать валки, правиця забризкана соком, а провів пальцем по шаблі — суха.

— Оце відгострив хтось…

Йому забаглося побачити, чи глибоко ввійде лезо у тіло поваленої верби. Забулися насмішки, він з веселою хвацькістю цокнув по стовбуру. І коли верба розпалась надвоє Андрій завмер.

— І чого ти пристав? Одчепись, кажу!

— Оленятко…

— Я — Олена. Не вигадуй казна-що.

— Для мене — оленятко.

— Ох, знов тієї ж…

— То вийдеш сьогодні… сюди… ввечері…

— Ні! Віддай відро, бо у воду штовхну!

— Ха, де це бачено, щоб дівка козака подужала?

— Ти? Ти козак? — Аж хвиля засміялася. — Ти ж шаблею дрова рубаєш, а з хлопцями ні з ким не б’єшся, бо боїшся. Рубай хмиз, обгороджуй ним хату, щоб узимку тепло було. Тюхтій ти, а не козак!

— Я… тюхтій?! Ну, хай налетить татарва, то побачимо, хто тюхтій.

З Дону вискакували маленькі рибки, широко роззявляли роти, видать, сміялися. Андрій спересердя плюнув у воду.

«Наврочив! Таки наврочив! Язика б мені вкоротити!» Довкола стріляло, гукало, сонні щоки неба наливалися кров’ю, тільки у дворі ще темно, кінь хропе, Андрій ледве осідлав його. Глупа ніч розірвана надвоє; сон так раптово втік з тіла, що на шкірі залишились вогняні сліди.

Мати вже відчинила ворота, схилилася до стовпа, злилася з ним; дихнуло небо жаром, і кінь поніс вулицею, мимо розтривожених вуликів осель, мимо частоколу верб. Вулиця — ущелина, кінь мчить у заграву, де палають крайні хати, на стіні заграви вималювались чорні вершники, гостроверхі шапки, близько…

На спинах татар танцювало світло від хат, смолоскипи над головами показали розпашілі обличчя, Андрій не зумів стримати коня і зопалу врізався у потік, звівся на стременах і скажено завертів шаблею навколо себе. Вона окреслювала червоні кола, бо відсвічувала пожежу; ніби зависали в повітрі уламки ятаганів, аркан звився, втратив хвіст і зник у верховітті верб; шабля часто потрапляла в тінь: пронизувала чуже тіло. Майже не зустрічаючи опору.

І нападники крикнули: «Шайтан!»

Вони розвертали коней, штовхаючи один одного, і Андрієві хотілося вибити їх до одного, але коні без вершників заважали прорватися йому в середину; нарешті він побачив спини татар, рвонув у погоню, але радості перемоги не вистачило, щоб наздогнати їх.

Він повернув на іншу околицю.

Смерті легше добути козакові, ніж слави, — щоб зажити слави, не раз треба перемогти костомаху.

Тож коли односельці привезли Андрія Рубіна на заставу Янгир, піднявши хлопця в славі до вершин, як на Хвилеве, то між козаками він загубився, як макове зерня.

Даремно хвилевці виставляли скрізь напоказ свого земляка, товариство потихеньку посміювалось у вуса, аж поки один не витримав та не