Читати книгу - "Сезон гроз"

— Зима прийде, — із зусиллям промовив Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю де зимувати. Теплий і затишний Каер Морген не для мене!

— Ні, — відповів Геральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, чому.

— Каер Морген тільки для вас, добрих, правильних і справедливих, так? Іпокрити зателепані. Ви такі самі вбивці, як і ми, нічим від нас не відрізняєтесь!

— Вийди, — сказав Геральт. — Залиш це місце і рушай у свою дорогу.

Бреген сховав меч. Випростався. Коли йшов через кімнату, його очі змінювалися. Зіниці заповнили всю райдужну оболонку.

— Те, що Весемир виніс тобі смертний вирок, — брехня, — промовив Геральт, коли Бреген проходив повз нього. — Відьми́ни не воюють з відьми́нами, не схрещують з ними мечів. Але, якщо колись повториться те, що трапилося у Єлло, якщо я щось таке почую… Тоді зроблю виняток. Відшукаю тебе і вб’ю. Сприйми це попередження всерйоз.

Глуха тиша панувала в корчемній кімнаті ще добрих кілька хвилин після того, як двері за Брегеном зачинилися. Полегшене зітхання Горицвіта у цій тиші видалося гучним. Невдовзі почався рух. Тутешні горілчані брати тихцем утекли, навіть не допивши горілки, — до кінця. Купці, хоч стихли і зблідли, виявилися витриманими, однак відіслали челядь від столу, мабуть, із завданням пильнувати вози й коні, — в сусідстві такої компанії не можна бути певними їхньої безпеки. Жриці перев’язали поранену шию товаришки, подякували Геральтові мовчазними поклонами і пішли на нічліг, найімовірніше, в стодолі, бо навряд чи корчмар виділив їм ліжка у спальній кімнаті.

Геральт поклоном і жестом запросив до столу світловолосу, завдяки якій здобув мечі. Вона прийняла запрошення з помітним задоволенням, без найменшого жалю покинула свого дотеперішнього компаньйона, отого урядника, залишаючи його з похмурою міною.

— Я Тиціана Фреві, — представилася, подаючи Геральтові руку і по-чоловічому її потискаючи. — Приємно познайомитися.

— Вся приємність дісталася мені.

— Було дещо неспокійно, правда? Вечори у придорожніх заїздах звичайно бувають нудними, а от сьогодні все вийшло цікаво. В одну мить я навіть почала боятися. Але, як мені здається, це був такий чоловічий герць? Поєдинок тестостеронів? Чи взаємне порівняння, у кого довший? Реальної загрози не було?

— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я здобув завдяки тобі. Дякую за них. Але не можу збагнути, як вони в тебе опинилися.

— Це мало залишитися таємницею, — невимушено зізналася вона. — Мені доручили підкинути мечі тихцем і непомітно, після чого зникнути. Але умови раптово змінилися. Ситуація вимагала, щоб я віддала тобі зброю явно, так би мовити, з відкритим забралом. Неввічливо було б не пояснити. Тому й поясню, беручи на себе відповідальність за розкриття таємниці. Я отримала мечі від Єнніфер з Венгербергу. Це трапилося у Новіграді, два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла Єнніфер випадково, у майстрині, в якої саме закінчила практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Єнніфер довірила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до певної магічки у Маріборі, в якої я маю намір продовжити практику.

— Як… — Геральт ковтнув слину, — Як вона почувається? Єнніфер? У неї все в порядку?

— Думаю, що так, — Тиціана Фреві глянула на нього з-під вій. — Почувається чудово, виглядає так, що можна позаздрити. Щиро кажучи, я й заздрю.

Геральт встав. Підійшов до корчмаря, котрий ледь не зомлів від страху.

— Але ж це зайве, — скромно сказала Тиціана, коли через хвилину корчмар поставив перед ними глечик Ест-Ест, найдорожчого білого вина з Туссенту. І кілька додаткових свічок, ввіткнутих у шийки старих пляшок.

— Надмір суб’єкції, справді, — додала, коли ще через хвилину на стіл в’їхали полумиски, один з тонко нарізаними і підсушеними пластівцями шинки, другий з копченими стругами, третій з набором сирів. — Надто багато витратиш, відьми́не.

— Є нагода. А ще — чудове товариство.

Вона подякувала кивком голови. І усмішкою.

Гарною усмішкою.

Кожна чародійка, яка закінчувала школу магії, стояла перед вибором. Могла залишитися в академії як асистентка майстринь-наставниць. Могла просити якусь незалежну майстриню, щоб та прийняла її під свій дах як сталу практикантку. Або могла вибрати дорогу двімвеандри.

Система була скопійована з цехової. У багатьох цехах учень, що вже дійшов до ступеня підмайстра, мав обов’язок здійснити вандрівку[47], під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях у різних наставників, то тут, то там, а потім через кілька років повертався, щоб добиватися права на екзамен і підвищення до майстра. Однак різниця була. Підмайстрам у вандрівці, якщо вони не знаходили роботи, загрожував голод, а вандрівка часто перетворювалася на бурлакування. Натомість двімеандрами ставали з власної волі та бажання, а чарівницький Капітул створив для мандрівних учениць спеціальний стипендіальний фонд, як чув Геральт, чималий.

— Цей жахливий тип, — втрутився в розмову поет, — носив медальйон, схожий на твій. То був один з Котів, правда?

— Правда. Горицвіте, я не хочу про це розмовляти.

— Сумнозвісні Коти, — поет звернувся до чародійки. — Відьми́ни, але невдалі. Невдалі мутації. Шаленці, психопати й садисти. Вони самі назвалися Котами, бо і справді як коти — агресивні, жорстокі, непевні й ненадійні. А Геральт, як звичайно, применшує, щоб заспокоїти нас. Бо загроза була, ще й велика. Чудом обійшлося без рубанини, крові й трупів. Була б різня як у Єлло, чотири роки тому. Я щомиті чекав…

— Геральт просив не розмовляти про це, — перебила Тиціана Фреві, чемно, але рішуче. — Вшануймо його прохання.

Геральт глянув на неї з симпатією. Вона видалася йому миловидною. І вродливою. Навіть дуже вродливою

Він знав, що зовнішність чародійок корегували, престиж вимагав, щоб магічка не мала вад. Але корекція ніколи не була досконалою, завжди залишалися якісь недогляди. Тиціана Фреві не була винятком. Її чоло, відразу ж під лінією волосся, було позначене кількома ледь помітними слідами віспи, — мабуть, перехворіла в дитинстві, коли ще не мала імунітету. Виріз гарних губ трішки псував малий хвилястий шрамик над верхньою губою. Геральт невідомо вкотре відчув злість, злість на свій зір, на очі, які помічали такі неістотні деталі, дрібнички, що були нічим