Читати книгу - "Сезон гроз"

лише для них корчма «Під вепром і оленем» стала кінцем останнього етапу денної подорожі. Одну з лав під стіною займали проїжджі купці. Купці сучасні, що, на відміну від традиційних, не гордували слугами і не вважали приниженням для себе сісти за один стіл з ними. Звісно ж, сучасність і толерантність мали свої межі — купці займали один кінець столу, слуги інший, їх розділяла чітка демаркаційна лінія. Це стосувалося також страв. Пахолки їли свинину з кашею, спеціальність місцевої кухні, запивали розведеним пивом. Панове купці дістали по курчаті і кілька глеків вина.

За протилежним столом, під напханою кабанячою головою вечеряла пара: світловолоса дівчина і літній мужчина. Дівчина була одягнена багато, але дуже поважно, зовсім не по-дівочому. Мужчина виглядав на урядника не найвищого рангу. Пара спільно вечеряла, вела доволі жваву розмову, однак їхнє знайомство видавалося недавнім і випадковим, це було помітно з поведінки урядника, що вперто залицявся до дівчини в очевидній надії на ближче знайомство, а дівчина чемно й іронічно тримала його на відстані.

Одну з коротших лав займали чотири жриці. Мандрівні цілительки — про це легко було здогадатися з сірого одягу і обтислих каптуриків, що повністю закривали волосся. Як помітив Геральт, вони споживали більш ніж скромну вечерю, щось наче ячну кашу без масла. Жриці ніколи не вимагали грошей за лікування, лікували всіх безплатно, натомість звичай наказував давати їм, коли просили, їжу й нічліг. Корчмар з «Вепра і оленя» звичай знав, але, схоже, збирався викупитися від нього найдешевшим коштом.

На сусідній лаві, під оленячими рогами, розсілося троє місцевих мешканців, зайнятих пляшкою житнівки, мабуть, не першою. Сяк-так заспокоївши щовечірню потребу, шукали собі розваги. Звісно, невдовзі її знайшли. Жрицям не пощастило. Хоча, напевне, вони звикли до таких речей.

Стіл в кутку кімнати займав тільки один гість. Так само, як і стіл, схований в тіні. Як помітив Геральт, гість не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною об стіну.

Троє тутешніх не заспокоювалися, їх зауваження й жарти на адресу жриць ставали все нахабнішими й вульгарнішими. Жриці зберігали стоїчний спокій, зовсім не звертаючи уваги. Тутешніх це почало дратувати, чим далі, тим більше, в міру зменшення житнівки у пляшці. Геральт швидше запрацював ложкою. Вирішив побити фізії горілчаним братам, а не хотів, щоб каша через це захолола.

— Відьми́н Геральт з Ривії.

В кутку, в тіні раптом блиснув вогонь.

Самотній чоловік, що сидів за столом, підняв руки над стільницею. З його пальців вистрелили хвилясті язички полум’я. Мужчина наблизився до свічника, що стояв на столі, по черзі запалив всі три свічки. Дозволив, щоб вони добре його освітили.

Волосся в нього було сіре як попіл, на скронях переткане сніжно-білими пасмами. Мертвотно бліде обличчя. Гачкуватий ніс. І ясно-жовті очі з вертикальною зіницею.

На його шиї блищав у світлі свічок срібний медальйон, випущений з-під сорочки.

Голова кота з вищиреними зубами.

— Відьми́н Геральт з Ривії, — повторив мужчина в тиші, яка запанувала у кімнаті. — Схоже, по дорозі до Визіми? По нагороду, обіцяну королем Фольтестом? По дві тисячі оренів? Я правильно вгадав?

Геральт не відповів. Навіть не здригнувся.

— Не питаю, чи знаєш, хто я. Безперечно, знаєш.

— Вас залишилося мало, — спокійно відповів Геральт. — Неважко здогадатися. Ти Бреген. Званий також Котом з Єлло.

— Прошу, прошу, — реготнув чоловік з котячим медальйоном. — Славетний Білий Вовк зволить знати моє ім’я. Справжня честь. А те, що збираєшся вкрасти мою нагороду, теж маю вважати честю? Маю тобі відступити право першості, вклонитися ще й перепросити? Як у вовчій зграї, відійти від здобичі і чекати, виляючи хвостом, аж доки ватажок зграї насититься? Доки ласкаво зволить залишити недоїдки?

Геральт мовчав.

— Я права першості не відступлю, — продовжив Бреген, Котом з Єлло. — І не поділюся. Не поїдеш до Визіми, Білий Вовче. Не вкрадеш в мене нагороди. Була така чутка, що Весемир виніс мені смертний вирок. Ти маєш нагоду його виконати. Вийди перед корчму. На майдан.

— Я з тобою не битимусь.

Чоловік з котячим медальйоном зірвався з-за столу таким швидким рухом, що розплився в очах. Блиснув схоплений зі стола меч. Чоловік рвонув одну із жриць за каптур, стягнув її з лави, кинув на коліна і приклав клинок до шиї.

— Битимешся зі мною, — холодно промовив, дивлячись на Геральта. — Вийдеш на майдан, перш ніж я дорахую до трьох. Інакше кров жриці оббризкає стіни, стелю й меблі. А потім заріжу інших. По черзі. Хай ніхто не рухається! Хай ніхто навіть не здригнеться!

В корчмі запала тиша, повна і глуха тиша. Всі завмерли. І витріщилися з розкритими ротами.

— Я з тобою не битимусь, — спокійно повторив Геральт. — Але, якщо скривдиш цю жінку, помреш.

— Звісно ж, один з нас помре. Там, на майдані. Але навряд чи я. Була чутка, що в тебе вкрадено твої славні мечі. А нових, як бачу, ти не придбав. Дійсно, велика потрібна гординя, щоб йти красти в когось нагороду, перед тим не озброївшись. А, може, знаменитий Білий Вовк такий вправний, що і сталі не потребує?

Човгнуло відсовуване крісло. Світловолоса дівчина встала. Підняла з-під столу довгастий пакунок. Поклала його перед Геральтом і відступила назад, сіла біля урядника.

Він знав, що там. Ще до того, як розв’язав ремінь і розгорнув войлок.

Меч з сидеритової сталі, повна довжина — сорок з половиною пальців, довжина клинка – двадцять сім і чверть. Вага тридцять сім унцій. Виконання руків’я і гарди просте, але елегантне.

Другий меч, подібної довжини й ваги, срібний. Звичайно, частково, чисте срібло занадто м’яке, щоб його можна було добре вигострити. На гарді магічні гліфи, на всій довжині клинка вигравіювані рунічні знаки.

Експерти Пирала Пратта не зуміли їх прочитати, не дуже знаючими були ці експерти. Прастарі руни утворювали напис. Dubhenn haern am glandeal, morch am fhean aiesin. Мій блиск пробиває темряву, моя ясність морок розсвітляє.

Геральт встав. Видобув сталевий меч з піхов. Вільним плавним рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.

— Відпусти жінку, — спокійно сказав він. — Негайно. Інакше помреш.

Рука Брегена здригнулася, по шиї жриці потік струмочок крові. Жриця навіть не зойкнула.

— Я в нужді! — засичав Кіт з Єлло. — Та нагорода мусить бути моєю!

— Я сказав, відпусти жінку. Інакше вб’ю тебе. Не на майдані, а тут, на місці.

Бреген згорбився. Тяжко дихав.