Читати книгу - "Пентаграма"

– Ти розмовляла з Харрі? – Він провів пальцем по її шкірі.

– Прибери руку! – гаркнула вона, зібравши все своє самовладання.

– Ой-йой-йой, щось не так? – Волер посміхаючись підніс обидві руки догори. – Хіба тобі не подобалося, Льонн?

– Що тобі потрібно?

– Дати тобі шанс. Думаю, я мушу тобі його надати.

– Мусиш? За що ж це?

Вона схилила голову набік і подивилася на Волера. Той облизнув губи й нахилився до неї:

– За сприяння. І підпорядкування. І неквапливість у ліжку.

Беата ударила, але він легко спіймав її зап’ясток у повітрі й заламав їй руку за спину. Вона, нагнувшись уперед у кріслі, вдарилася головою об стіл. У вухах чулося його шипіння:

– Я даю тобі шанс зберегти свою посаду, Льонн. Ми знаємо, що Харрі дзвонив тобі з телефону свого дружка-таксиста. Де він? – Волер заламав руку сильніше, вона застогнала. – Я знаю, це боляче, – сказав він. – І знаю, що біль ніколи не змусить тебе розговоритися. Отже, роблю це для свого власного задоволення. І твого теж.

Він притиснувся до неї. У вухах у Беати дзвінко пульсувала кров. Вона прицілилась і вдарила лобом кнопку внутрішнього зв’язку. Вдарила так сильно, що пластмаса тріснула.

– Слухаю… – прогугнявив голос.

– Гольма сюди швидко! – простогнала Беата, притискаючись щокою до столу.

– Слухаю!

Волер знехотя випустив її руку. Беата випросталась.

– Свиня! – виплюнула вона. – Я не знаю, де він. – Він би ніколи не дозволив, щоб я опинилася в такому небезпечному становищі.

Том Волер пильно, допитливо подивився на неї. Беата помітила цікаву зміну: вона більше не боялася його. Розум говорив їй, що він небезпечний, як ніколи, але в його погляді читалося занепокоєння, якого вона раніше не помічала. Він щойно на її очах втратив самовладання – всього на декілька секунд – уперше в житті, принаймні при ній.

– Я за тобою ще повернуся, – погрозливо сказав він. – Обіцяю. Ти знаєш, обіцянок я дотримуюсь.

– Що сталося?… – почав Бйорн Гольм, але осікся і швидко зробив крок убік.

Том Волер вибіг у коридор.

Розділ 40

Понеділок. Дощ

О пів на восьму сонце вже висіло над Уллерном, і вдова Даніельсен, стоячи на своїй веранді на Томас-Хефтієс-гате, відзначила, що над Осло-фіордом у бік міста пливуть хмари. Внизу по вулиці пройшли Андре Кляузен із золотистим ретривером Трулсом. Ні клички собаки, ні імені його хазяїна вона, звичайно, не знала, але часто бачила, як ця парочка повертається з Гімле-террассе. Вони зупинилися на червоне світло перед перехрестям біля зупинки таксі на алеї Бюгдьой. Вдова Даніельсен припустила, що вони прямують у бік Фрогнер-парку.

Обоє вони здавалися втомленими, а пес до того ж і брудним.

Вона наморщила ніс, коли, трохи відставши від хазяїна на півкроку, пес сів на тротуар і почав справляти велику нужду. Хазяїн не виявив ніякого бажання прибрати за собакою і, ледве на світлофорі спалахнув зелений, потягнув його за собою. Вдова Даніельсен одночасно виявила обурення і захват. Обурення – тому що вона завжди дбала про облаштованість міста, принаймні облаштованість щодо цього. А захват – адже тепер у неї був матеріал для нового листа в редакцію «Афтенпостен», це віднедавна стало її хобі.

Вона стояла і дивилася на місце злочину, а собака з хазяїном швидкими кроками (очевидно, що підштовхувані тяжкістю власної провини) рухалися по Фрогнервейєн. Потім вона стала свідком того, як жінка, поспішаючи в протилежний бік і стараючись проскочити на зелене світло, стала жертвою безвідповідальності окремих громадян. Очевидно, жінка була занадто зайнята, гукаючи таксі на стоянці, й не помітила, на що наступила.

Вдова Даніельсен голосно шморгнула носом, востаннє подивилася на армаду хмар і увійшла до кімнати – писати в редакцію.

Легким подихом вдалині промайнув потяг. Олауг розплющила очі й виявила, що стоїть у саду. Дивно. Вона зовсім не пам’ятала, як виходила з будинку. Зараз вона стояла тут, посеред рейок і шпал, відчуваючи солодкий запах троянд і бузку, який чомусь нагадував їй про смерть. Вона потерла скроні – не допомогло. Навіть навпаки. Потім подивилася на небо. Воно було затягнуте хмарами. Так от чому стало так темно… Олауг подивилася вниз – на свої босі ноги. Бліда шкіра, сині жили – ноги старої. Вона зрозуміла, чому стала саме тут. Тут, на цьому самому місці, полюбляли стояти вони, Ернст і Ранді. Вона пам’ятала, як дивилася на них із віконця кімнати для прислуги. Вони стояли тут у сутінках поряд із кущами рододендрона, яких зараз уже немає. Західне сонце кидало останні промені, й він щось тихо шепотів по-німецьки. Ось він зриває троянду і встромляє її в зачіску дружині. Вона сміється і притискається обличчям до його шиї. Вони тихо стоять в обнімку й дивляться на захід. Ранді кладе чоловікові голову на плече. Вони всі втрьох дивляться, як заходить сонце. Олауг не знала, що думало при цьому подружжя Швабе, але сама вона мріяла про те, що одного дня сонце зійде і для неї. Молоде і красиве.

Олауг мимоволі кинула погляд на вікно кімнати для прислуги. Там не було Іни, не було молодої Олауг. Тільки темне скло, що відбиває збиті вершки хмар.

Їй захотілося плакати через те, що літо минає. Може, не так швидко, але минає. А потім залишок життя потече своєю чергою. Суворо за розкладом. Адже розклад – штука потрібна.

Вона відчула за спиною якийсь рух і важко, повільно обернулася. Відчула, як приминається під чиїмись ногами прохолодна трава, і, не встигнувши обернутися до кінця, застигла.

Собака.

Собака дивився на неї так, немов вибачався за ще не здійснений вчинок. У ту ж саму мить хтось безшумно вийшов із тіні фруктових дерев і опинився поряд із собакою. Чоловік. Із невеликими чорними очима, зовсім як у його собаки. Олауг здалося, ніби її душить якесь маленьке звірятко – їй стало важко дихати.

– Ми зайшли в дім, але там вас не виявилося. – Чоловік схилив голову набік і подивився на неї так, як дивляться на дивовижну комашку. – Ви не знаєте, хто я, фрьокен Сівертсен, але мені вже давно хотілося з вами зустрітись.

Олауг розкрила рот і закрила його знову. Чоловік підійшов ближче. Олауг подивилася йому через плече.

– Господи, – прошепотіла вона, простягаючи руки.

Дівчина спустилася по сходах, зі сміхом пробіглася по гравійній доріжці і впала до неї в обійми.

– Я так за тебе злякалася, – сказала Олауг.

– Справді? – здивувалась Іна. – Ми просто трішки затрималися в заміському будинку. Бо канікули ж!

– Так, так. – Олауг обняла її ще міцніше.

Собака, англійський сетер, радісно підбіг