Читати книгу - "Пентаграма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:
«I got a war, baby, I got a war with you!»
Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!
О пів на шосту двері бару відчинилися.
Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіряній куртці. Той дивився на нього.
Рогер похитав головою.
Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.
Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу… Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.
– No-show?[29] – поцікавився голос.
Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.
– Що мені робити? – тихо запитав Рогер.
– Пробудеш там до восьмої, – відповів голос, – і подзвониш на потрібний номер, якщо він з’явиться.
– А Томас?…
– Із твоїм молодшим братом нічого не станеться, поки ти робиш те, що ми тобі говоримо. І нікому ні слова.
– Зрозуміло. Я…
– Вдало посидіти, Єндеме.
Рогер засунув телефон у кишеню і поринув у пивний келих. Коли він виринув, аби перевести дихання, була вже восьма – минули дві з половиною години.
– Ну, що я говорила?
Рогер обернувся. Вона стояла прямо за спиною, жестом гукаючи бармена. Той знехотя почав підводитися зі стільця.
– А хто це «інші»? – запитав Рогер.
– Які «інші»?
– Ви сказали, що замість тих, кого дійсно чекаєш, приходять інші.
– Ті, кого доводиться брати, та ще і з вдячністю, милий. Такі, як ти або я.
Рогер розвернувся до неї. Як вона це говорила… Без манірності, без драми, з посмішкою безвиході. Він відчув щось особливе. Якусь спорідненість. Тепер він розгледів її очі, губи. Звичайно, вона красива.
– Це вас так чоловік побив? – запитав він.
Вона підвела голову і, виставивши вперед підборіддя, подивилась, як бармен наливає пиво.
– А ось це не ваша справа, юначе, – відрізала вона.
Рогер на мить заплющив очі. Який дивний день. Один із найбільш дивних у його житті. Чи варто припиняти дивні речі?
– Може стати і моєю, – сказав він.
Вона обернулась і пильно на нього поглянула.
Він кивнув на її столик:
– Судячи з розмірів вашої сумки, вже колишній чоловік. Якщо вам сьогодні потрібна смуга для аварійної посадки, у мене велика квартира, і знайдеться навіть зайва спальня.
– Он як? – Її інтонація була скоріше заперечливою, але вираз обличчя змінився. Тепер у нім з’явилося якесь запитання, навіть цікавість.
– Квартира несподівано збільшилася цієї зими, – сказав він. – З вашого дозволу я ще посиджу тут і, якщо ви готові скласти мені компанію, із задоволенням заплачу за ваше пиво.
– Дійсно, – мовила вона. – Чом би нам не почекати разом?
– Чоловіка, який так і не прийде?
Її сміх вийшов сумним, проте вона все-таки зуміла засміятись.
Свен сидів на стільці й дивився з вікна на вулицю.
– Може, тобі все-таки краще було б сходити? – запитав він. – Може, у журналіста це випадково вирвалося?
– Не знаю… – Харрі лежав на канапі й вивчав завитки сигаретного диму, які здіймалися до стелі. – Думаю, що він, скоріше, несвідомо попередив мене про небезпеку.
– Одне те, що ти описав Волера як офіцера, який вів розслідування, а журналіст назвав його інспектором, зовсім не означає, що журналіст знає, що це Волер. Він міг і вгадати.
– Може, і випадковість, а може, спеціально хотів попередити мене, знаючи, що його прослуховують.
– Ти параноїк, Харрі.
– Імовірно, але це не означає…
– …що тебе не шукають. Говорив уже. Ти міг би подзвонити іншим журналістам…
– Я нікому не вірю. Крім того, думаю, нам не варто більше дзвонити з цього телефону. Мені взагалі здається, його треба вимкнути.
– Волер же не може знати, з якого телефону ти дзвониш.
Зелений сигнал «Ерікссона» згас, і Харрі засунув його в кишеню піджака.
– Ти, Сівертсене, очевидно, погано знаєш, що Том Волер може і чого не може, – похмуро сказав він. – Ми з моїм другом-таксистом домовилися, що між п’ятою і шостою він подзвонить мені з телефону-автомата. Ти чув дзвінок?
– Ні.
– Значить, вони вже знають про телефон. Він наближається.
Свен голосно зітхнув:
– Харрі, тобі вже говорили, що ти ввесь час повторюєшся? І мене дивує, що ти не особливо-то надриваєшся, щоб визволити нас із цієї колотнечі.
Харрі пустив під стелю густе кільце сизого диму.
– У мене навіть виникло таке відчуття, ніби ти хочеш, аби нас знайшли, а все інше – видимість, – зітхнув Свен. – Тобто ми з біса добре ховаємося, а він – ти в цьому впевнений – ухитриться і знайде нас.
– Цікава версія, – пробурмотів Харрі.
– Експерт із «Норске Мьоллер» підтвердив твою здогадку, – сказала Беата, жестом виставляючи Бйорна Гольма з кабінету.
З шуму на задньому фоні вона зрозуміла, що Харрі говорить з телефону-автомата.
– Спасибі за допомогу, – відповів він. – Якраз те, що мені було треба.
– Справді?
– Сподіваюся.
– Харрі, я щойно дзвонила Олауг Сівертсен. Їй дуже зле.
– Гм…
– Не лише через сина. Вона боїться за свою квартирантку, яка від’їжджала на вихідні за місто й досі не повернулася. Я не знаю, що їй сказати.
– Що скоро все закінчиться.
– Обіцяєш?
Сміх Харрі прозвучав сухо, як кулеметна черга.
– Це якраз я тобі можу обіцяти, – сказав він.
Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.
– До вас відвідувач, – прогугнявив голос чергового.
На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.
Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:
– Нехай трохи почекають, я зайнята.
– Так, але…
Беата вимкнула внутрішній зв’язок:
– Метушня!
На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.
– Мені пора, – мовив Харрі. – Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?
Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.
– Ну? – сказав Том Волер. – Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?
– Хіба на вході тобі не сказали почекати?
– Сказали.
Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.
– Що це? – запитав він, вказуючи на дві скляні пластини, притиснуті одна до одної.
У Беати почастішало дихання.
– Якщо вірити лабораторії – сім’я, – стараючись говорити байдуже, відповіла вона.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пентаграма», після закриття браузера.