Читати книгу - "Володар Перстнів"

У тому сні небо на сході потемніло, дедалі голосніше гримів грім, а на заході небо ще голубіло, і звідти долинув голос, далекий, але виразний, і голос кричав:

Зламаний Меч шукайте —

До Імладрісу йдіть;

Рада там буде — знайте —

Морґулу чар не встоїть.

Знака появи чекайте:

Фатум уже гряде,

Не спить Ісілдура Прокляття,

І Дрібнолюдик іде.

З цих слів ми мало що розуміли, і розповіли сон нашому батькові, Денетору, правителеві Мінас-Тіріта, мудрецю Ґондору. Сказав він лише, що Імладрісом у давнину ельфи називали далеку північну долину, де жив Елронд Напівельф, найвидатніший із мудреців. Тому мій брат, розуміючи наше безпорадне становище, прагнув прислухатися до сну й піти на пошуки Імладрісу; та оскільки шлях був непевний і небезпечний, я взяв подорож на себе. Неохоче відпустив мене батько, і довго блукав я закинутими шляхами, шукаючи дому Елронда, про який багато чули, та мало хто знав, де він.

— І тут, у домі Елронда, ти справді дещо з'ясуєш, — сказав Араґорн, підводячись. Він кинув на стіл, який стояв перед Елрондом, свого меча, розламаного надвоє. — Ось Зламаний Меч!

— А хто ти такий, і що маєш спільного з Мінас-Тірітом? — запитав Боромир, здивовано глянувши на змарніле обличчя та пошарпаний плащ розвідника.

— Це Араґорн, син Араторна, — сказав Елронд, — а він прямий нащадок Ісілдура, сина Еленділаз Мінас-Тіріта. Він ватажок дунаданів із Півночі, та мало їх залишилося нині.

— Тоді він належить тобі, а зовсім не мені! — вражено вигукнув Фродо, зриваючись на ноги, мовби сподівався, що Перстень вимагатимуть негайно.

— Він нікому з нас не належить, — заперечив Араґорн, — але тобі призначено якийсь час його берегти.

— Дістань Перстень, Фродо! — врочисто мовив Ґандалф. — Час настав. Покажи його, і тоді Боромир збагне загадку до кінця.

Запала тиша, й очі всіх присутніх звернулися до Фродо. Йому раптом стало ніяково і страшно; його охопила велика нехіть показувати Перстень, і навіть торкатися до нього. Йому захотілось опинитися десь далеко. Перстень світився та мерехтів, коли він тримав його перед усіма у тремтячій руці.

— Ось воно, Ісілдурове Прокляття! — мовив Елронд. Очі Боромира зблиснули, коли він глянув на золоту річ.

— Дрібнолюдик! — пробурмотів він. — Значить, фатум Мінас-Тіріта невдовзі звершиться? То навіщо нам шукати зламаний меч?

— У пророцтві не йшлося про долю Мінас-Тіріта, — сказав Араґорн. — Але фатум і великі подвиги справді наближаються. Адже Меч, який був Зламаний, — це Меч Еленділа, який зламався під ним, коли він упав мертвий. Меч зберігали Еленділові нащадки, навіть коли всі інші родинні реліквії було втрачено; адже давні наші перекази говорили, що Меч наново відкують, коли знайдеться Перстень, Ісілдурове Прокляття. Зараз ти побачив меч, який шукав, — то що скажеш? Ти хочеш, аби Дім Еленділа повернувся на Землю Ґондору?

— Мене послали не просити милості, а лише розгадати загадку, — відповів Боромир гордовито. — Однак ми у скруті, й Меч Еленділа став би підмогою, на яку ми і сподіватися не могли, — якщо така річ справді може повернутися з сутінків минулого. — Він знову подивився на Араґорна з явною недовірою.

Фродо відчув, як поруч нетерпляче заворушився Більбо. Він явно обурився за свого друга. Раптом скочивши на ноги, він випалив:

Не золото — все, що сяє,

Не всі, хто блукає, — блудні;

Старе та тривке — не зникає,

Глибокі коріння — міцні.

Із жарин вогонь розгориться,

І світло із тіні сяйне;

Відновиться тріснута криця,

Ізгой знов корону вдягне.

— Може, не дуже вдало, зате доречно — якщо тобі не досить слова Елронда. Коли для цього ти промандрував сто десять днів, то варто прислухатися! — Більбо сів, обурено пирхнувши.

— Я це сам склав, — прошепотів він до Фродо, — для Дунадана, давним-давно, коли він уперше розповів мені про себе. Я трохи шкодую, що мої пригоди закінчились і що я не можу піти з ним, коли настане його час.

Араґорн посміхнувся до нього; тоді знову повернувся до Боромира.

— Щодо себе, то я вибачаю твої сумніви, — сказав він. — Я мало нагадую величні постаті Еленділа й Ісілдура, так як їх вирізьблено в домі Денетора. Я лише нащадок Ісілдура, а не сам Ісілдур. Я прожив важке та довге життя; а милі, що лежать між Рівендолом і Ґондором, — то лише невелика частка моїх мандрів. Я перетнув безліч рік і гірських хребтів, стоптав безліч долин, бував навіть у далеких землях Руну та Гараду, де сузір'я незнайомі.

Але мій дім, мій власний дім, на Півночі. Саме тут упродовж багатьох поколінь довгим неперервним родом від батька до сина мешкали нащадки Валанділа. Наші дні потемніли, і ми майже вимерли; та Меч завжди переходив до нового власника. І ще одне скажу я тобі, Боромире. Ми самотні люди, слідопити пущі, мисливці — та мисливці ми за слугами Ворога, а вони є всюди, не тільки в Мордорі.

Якщо Ґондор, Боромире, служив нездоланною перепоною, то в нас інша доля. Існує багато зла, яке не зупинять ваші міцні стіни та гострі мечі. Ти мало знаєш про землі поза вашими кордонами. Кажеш, спокій і свобода? Не знали би їх на Півночі без нас. Страх зруйнував би їх. Але коли зло сходить із пустельних пагорбів чи виповзає з безпросвітних лісів, воно від нас утікає. Якими дорогами ходив би простий люд, хто б охороняв мирні поля чи домівки вночі, якби дунадани поснули чи всі зійшли в могилу?

І, однак, дякують нам менше, ніж вам. Подорожні дивляться на нас косим оком, і селяни називають глузливими прізвиськами. Бурлакою зве мене один товстун, котрий мешкає за день ходу від таких ворогів, од одного погляду на котрих його серце затерпло би від страху, а його маленьке село лежало б у руїнах, якби ми не оберігали їх невпинно. Проте інакше бути не може. Якщо простий люд вільний від турбот і страху, простим він і буде, а ми повинні чаїтись, аби так було і далі. Таке було завдання мого роду, відколи спливають літа і зростає трава.

Та нині світ знову змінюється. Настають нові часи. Знайдено Ісілдурове Прокляття. Битва наближається. Меч буде перековано. Я піду до Мінас-Тіріта.

— Ісілдурове Прокляття знайдено, кажеш ти, — сказав Боромир. — Я бачив якийсь блискучий перстень у руці дрібнолюдика; та кажуть, що Ісілдур загинув на початку цієї епохи світу. Звідки Мудрі знають, що це його перстень? І де він пропадав усі ці літа, поки не приніс його