Читати книгу - "Куджо"

краще, та відчуття нереальності залишилось. У голові не переставали крутитися думки про знімальні майданчики, де те, що виглядає схожим на італійський мармур, насправді виявляється зробленим із пап’є-маше, де кімнати закінчуються відразу ж за межами фокуса камери і де на задньому плані хтось завжди чатує з хлопавкою напоготові. Сцена № 41: Вік переконує Роджера не кидати справу на півдорозі. Дубль 1. Він — актор, а це якийсь божевільний фільм у жанрі абсурду. Але коли тіло рухається, стає безумовно краще.

— Послухай, друже…

— Роджере, щодо «Ед Воркс» і компанії Шарпа ситуація не міняється. Дізнавшись про стосунки Донни і того типа Кемпа, я не скасував поїздку частково тому, що хотів зберегти обличчя. Думаю, ніхто не захоче хвалитися всім і кожному, що його дружина має когось на стороні. Але здебільшого тому, що розумію: люди, які від нас залежать, повинні мати, що їсти, незважаючи на те, до кого вирішила залізти в ліжко моя жінка.

— Легше, Віку. Перестань себе цим катувати.

— Не можу, — промовив Вік. — Навіть зараз. Просто не можу.

— А я не можу взяти й поїхати до Нью-Йорка, ніби нічого не трапилося!

— Наскільки нам відомо, нічого не трапилося. Той коп постійно на цьому наголошував. Ти можеш їхати. Можеш про все подбати. Можливо, виявиться, що ми лише даремно махали руками, але… потрібно спробувати, Роджере. Нічого іншого не залишається. Та й, крім того, що тобі робити в Мейні? Там ти не допоможеш.

— Господи, це ж неправильно. Так же не можна.

— Все правильно. Я зателефоную тобі в «Білтмор», як тільки про щось довідаюся.

Вік застебнув штани і засунув ноги в туфлі.

— А тепер давай, дзвони в «Евіс». Я йду вниз, зловлю таксі до Лоґана. Ось, я запишу номер картки.

Записавши цифри, він узяв плащ і рушив до дверей. Роджер весь цей час стояв мовчки.

— Віку, — покликав Роджер.

Вік обернувся, і Роджер обійняв його незграбно, проте напрочуд сильно. Вік обійняв його у відповідь, притулившись щокою до його плеча.

— Я молитиму Бога, щоб усе було гаразд, — хрипко мовив Роджер.

— Дякую, — відповів Вік і вийшов.

Усю дорогу донизу ліфт тихо гудів. «Він зовсім не рухається, — думав Вік. — Це тільки звуковий ефект». Коли він виходив у вестибюль, у ліфт, спираючись один на одного, зайшли двоє п’яних. «Статисти», — подумав Вік.

Він побалакав зі швейцаром — іще одним статистом — і вже за п’ять хвилин під блакитним навісом готелю зупинилося таксі.

Водій виявився мовчазним чорношкірим. Радіо було ввімкнене на хвилю, що передавала соул. Доки таксі везло його майже безлюдними вулицями до аеропорту Лоґана, «Темптейшнс» співали свою нескінченну «Силу». «Знімальний майданчик просто неперевершений», — думав Вік. Коли «Темптейшнс» затихли, вступив ді-джей-приколіст із прогнозом погоди. «Учора було гаряче, — повідомив він, — але ви, брати й сестри, ще не бачили справжньої спеки. Сьогодні нас очікує наразі найспекотніший день цього літа. Можливо, навіть буде побито новий рекорд. Наш елітний синоптик, Висотомір Лу Мак-Неллі, накликав нам понад сто градусів на континенті і лише трохи менше на узбережжі. З півдня надійшов гарячий і стійкий антициклонний фронт, що затримається над Новою Англією, утворивши зону високого тиску. Тож, як стане припікати, всім пора на пляж тікати, — підсумував ді-джей-приколіст. — А як в місті залишитись, можна і живцем зваритись. І на підтвердження сказаного — Майкл Джексон, що виходить “За рамки”».

Прогноз погоди не означав нічого або майже нічого для Віка, та якби Донна його почула, він би злякав її ще дужче.

Як і напередодні, Чаріті прокинулася перед самим світанком. Прокинувшись, вона прислухалась, хоч і не відразу зрозуміла, до чого. Потім згадала. Скрип підлоги, кроки. Вона хотіла почути, чи син знову не почне ходити уві сні.

Та в будинку панувала тиша.

Вона встала, підійшла до дверей і визирнула в коридор. Там було порожньо. Повагавшись хвильку, Чаріті зайшла до кімнати Бретта й поглянула на сина. З-під простирадла виднівся тільки його чубок. Якщо він і ходив, то ще до того, як вона прокинулася. Зараз Бретт міцно спав.

Чаріті повернулася до своєї кімнати і, сівши на ліжко, задивилася на нечітку бліду смужку на обрії. Вона знала, що рішення вже прийнято. Тихцем, уночі, доки вона спала. Тепер, у перших холодних променях ранку, його можна обміркувати і, вона відчувала, зважити його ціну.

Чаріті усвідомила, що не відкриє душу сестрі, як збиралася раніше. Можливо, це таки трапилося б, якби не ті кредитні картки за обідом. А вчора ввечері Голлі почала розповідати, скільки коштувала та чи інша річ: чотиридверний «б’юїк», кольоровий телевізор «Соні», паркет у коридорі. Ніби в голові Голлі до кожного з цих предметів усе ще було прикріплено цінник, який залишатиметься на ньому назавжди.

Проте Чаріті любила сестру. Голлі була щедра, щиросердна, імпульсивна, чуйна й ніжна. Та її спосіб життя змусив викреслити з біографії жорстоку правду про їхнє з Чаріті дитинство на бідній фермі в сільськогосподарському районі Мейну, правду, яка тією чи іншою мірою змусила Чаріті одружитися з Джо Кембером. Голлі ж пощастило — не менше, ніж Чаріті зі своїм виграшним квитком, — зустріти Джима і назавжди втекти від життя вдома.

Чаріті боялася, що, коли вона розповість Голлі, як роками випрошувала в Джо дозволу поїхати до неї в гості, що ця поїздка відбулася тільки в результаті безжальної тактичної війни і, попри все, Джо ледь не відлупцював її ременем… Боялася, якщо розповісти Голлі про всі ці речі, реакцією сестри буде радше гнів і жах, аніж щось справді розсудливе. Чому гнів і жах? Мабуть, тому, що в глибоких закутках душі, які ніколи до кінця не піддаються заспокійливому впливу «б’юїків»,паркетів і кольорових телевізорів із кінескопом «Трінітрон», Голлі знала, що вона сама лише на волосину уникла такого ж шлюбу і такого життя.

Вона не розповідала, тому що Голлі окопалась у своєму заможному, буржуазному житті, як пильний солдат у своїй траншеї. Не розповідала, бо гнів і жах не розв’яжуть її проблем. Бо нікому не подобається виглядати провінційною дурепою з ярмарку, днями, тижнями, місяцями й роками живучи з неприємним, неконтактним, а часом і страшним чоловіком. Чаріті виявила, що існують речі, про які не хочеться говорити. І причина зовсім не в соромі. Іноді просто краще — і делікатніше — носити маску.

Та перш за все тому, що це її проблеми. Що станеться з Бреттом, теж її