Читати книгу - "Куджо"

— Містере Трентон, у вас є якісь припущення, хто може бути до цього причетний?

— Я виїжджаю в аеропорт і найму машину, — урвав його Вік. — Думаю, до п’ятої приїду.

— Звісно, містере Трентон, — терпляче заговорив Баннермен, — але якщо зникнення вашої дружини і сина якось пов’язане з цим актом вандалізму, то час може бути на вагу золота. Якщо у вас є бодай найменші підозри щодо того, хто міг затаїти зло на вас чи вашу дружину, через реальну чи уявну…

— Кемп, — вичавив Вік слабким, здушеним голосом. Він більше не міг стримувати сліз. Вони мусили вилитися назовні. Вік відчував, як вони котяться по обличчю. — Це зробив Кемп. Я впевнений. Боже мій, а якщо він їх викрав?

— Хто такий цей Кемп? — спитав Баннермен. Голос у нього більше не був зніяковілий. Тон став різким і вимогливим.

Тримаючи слухавку в правій руці, лівою він затулив очі, відгороджуючись від Роджера, від цього готельного номера, від звуків телевізора — від усього. Тепер він перебував у темряві, наодинці зі своїм уривчастим голосом і гарячою плинною субстанцією своїх сліз.

— Стів Кемп, — вичавив Вік. — Стівен Кемп. У нього в місті була майстерня під назвою «Сільський ремонтник меблів». Він уже поїхав. Принаймні так каже моя дружина. Він і моя дружина… Донна… вони… у них… Одним словом, у них був роман. Вони гралися. Це не тривало довго. Вона з ним порвала. Я дізнався, бо він написав мені записку. Вона… вона була доволі огидною. Гадаю, він хотів поквитатися. Думаю, Кемп не дуже любить, коли йому дають відкоша. Це… схоже на ту записку, тільки в збільшеному масштабі.

Він люто потер очі долонею, спричинивши падіння цілої галактики червоних зірок.

— Можливо, йому не сподобалося, що наш шлюб не розпався. А може, він просто… просто злетів з котушок. Донна каже, що він злітав з котушок, програвши партію в теніс. Не подавав суперникові руки через сітку. Питання в тому…

Раптом у Віка пропав голос, і йому довелося прокашлятися. Груди обхопило обручем, котрий то стискався, то вільнішав, то знову стискався.

— Думаю, питання тільки в тому, наскільки далеко він може зайти. Він міг викрасти їх, Баннермене. З того, що мені відомо про Кемпа, він на це здатний.

На тому кінці запала тиша. Ні, не зовсім тиша. Шкрябання олівця по паперу. Роджер знову поклав руку Вікові на плече, і цього разу Вік її не відштовхнув, вдячний за теплоту. Йому було дуже холодно.

— Містере Трентон, у вас збереглася записка Кемпа?

— Ні, я її порвав. Мені шкода, та за тих обставин…

— А вона часом не була написана друкованими літерами?

— Так, саме так.

— На дошці в кухні офіцер Фішер знайшов виведену друкованими літерами записку такого змісту: «Маленька, я залишив для тебе дещо нагорі».

Вік здушено захрипів. Остання слабка надія, що це міг бути хтось інший, наприклад злодій або просто дітлахи, розвіялася. Піднімись нагору і подивись, що я лишив на ліжку. Це був Кемп. Рядок на дошці-пам’ятці вдома вписується в його маленьке послання.

— Записка свідчить, що коли він усе це робив, вашої дружини вдома не було, — додав Баннермен, та навіть перебуваючи в шоковому стані, Вік уловив у голосі шерифа фальшиву нотку.

— Вона могла зайти, коли він був ще там, і ви це знаєте, — глухо вимовив Вік. — Вона могла повернутися з поїздки по крамницях або з автосервісу: їй потрібно було поміняти карбюратор. Та будь-звідки.

— Ви знаєте, яка в Кемпа машина?

— Здається, в Кемпа не було машини. У нього був фургон.

— Якого кольору?

— Не знаю.

— Містере Трентон, я просив би вас повернутися з Бостона. А ще я просив би вас тримати себе в руках, якщо ви збираєтеся брати напрокат автомобіль. Буде просто жахливо, якщо виявиться, що з вашими рідними все в порядку, а ви загинете на міжштатній магістралі дорогою сюди.

— Добре, все буде гаразд.

Він не хотів нікуди їхати, ні швидко, ні повільно. Йому хотілося сховатись. А ще краще, пережити шість останніх днів наново.

— І ще одне, сер.

— Прошу.

— По дорозі спробуйте, будь ласка, скласти список друзів і знайомих вашої дружини, котрі мешкають поблизу. Усе ж таки існує велика ймовірність того, що вона поїхала до когось на ніч.

— Звичайно.

— Найважливіше зараз пам’ятати про те, що немає жодних ознак насильства.

— Весь перший поверх розгромлено до дідькової матері. Як на мене, це достатньо серйозний прояв насильства, хай йому грець, — відрубав Вік.

— Так, ви праві, — ніяково погодився Баннермен.

— Я приїду, — сказав Вік і поклав слухавку.

— Віку, мені прикро, — промовив Роджер.

Вік не міг дивитися в очі старому другові. «Рогоносець, — думав він, — хіба не так це називається? Тепер Роджер знає, що я — рогоносець».

— Усе нормально, — відповів Вік, одягаючись.

— Маючи таке на серці, ти все ж таки поїхав зі мною.

— А який сенс сидіти вдома? — спитав Вік. — Усе вже сталося. Я… дізнався тільки в четвер. Гадав, на відстані… І час подумати… Поглянути на ситуацію з усіх боків. Навіть не знаю, якої ще дурної бридні я собі навигадував. А тепер це.

— Це не твоя провина, — палко вигукнув Роджер.

— Тепер я вже не знаю, що моя провина, а що ні, Родже. Я хвилююся за Донну і просто місця собі не знаходжу через Теда. Мені просто хочеться бути вдома. І хочеться, щоб той сучий син Кемп потрапив мені до рук. Я б…

Його голос, що вже перейшов на крик, раптом обірвався. Плечі згорбились. У цю мить Вік здавався старим, змарнілим і майже до краплі спустошеним. Він підійшов до валізи, що стояла на підлозі, і заходився порпатися в ній у пошуках чистого одягу.

— Зателефонуй, будь ласка, у представництво «Евіс» в аеропорту і замов для мене авто. Гаманець на нічному столику. Їм буде потрібен номер «Американ Експрес».

— Я замовлю машину для нас обох. Я поїду з тобою.

— Ні.

— Але…

— Ніяких але.

Вік накинув темно-синю сорочку. Він уже застебнув половину ґудзиків, коли помітив, що щось не так. Одна пола значно довша за іншу. Він розстебнувся і почав усе спочатку. Тіло перебувало в русі, і від цього стало значно