Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

— Інтеграла. У реальному житті я навіть не певен, що Нява — то те саме кошеня (Зірочка), якого врятувала й пригріла дівчинка. Хіба мало на світі котів і кішок — сірих, чорних, рудих — з білими плямами на мордочках, лапках, навіть хвостах чи, як у цьому випадку — на грудці… Дівчинці здалося, що побачена нею через кілька років сіра кішка з білою плямкою — то і є врятоване колись нею кошеня. Ну й слава Богу, якщо це так. Якщо ні, то у Няви могла бути своя історія, як і в сотень інших бездомних котів. Якщо так, то Зірочка-Нява справді двічі народилася під щасливою зіркою. І двічі зустріла чулих людей, а це вже неабищо.

Інтеграл випадково надибав її, коли під час неприкаяних своїх походеньок Луцьком присів відпочити на лавочку… Тут і почув нявчання. Подивився й побачив сіру кішку. Сказав, що, на жаль, немає чим пригостити. Простяг руку, і кішка далася погладити. Коли встав, щоб іти далі, кішка пішла за ним. Двічі озирався й бачив, що кішка йде й собі, при тому наполегливо нявчить.

Нарешті він спинився й сказав, коли вона підійшла зовсім близько:

— Ну добре, підемо разом, тільки попереджаю — ситого й теплого життя в тебе не буде.

І взяв майбутню Няву на руки.

Тут варто сказати не тільки про особливість поведінки, але й особливу інтуїцію котів. Будучи істотами вкрай самостійними, вони все ж якимось чином вловлюють потребу конкретних людей у спілкуванні з ними. Ці пухнасті гарні істоти відчувають, коли їхнім господарям, а особливо господаркам стає зле, болить серце, ноги, руки, інші частини тіла, коли, зрештою, болить така невидима субстанція, як душа. Вони приходять і вмощуються на колінах, а то й залазять, якщо людина лежить, на живіт чи груди. І справді заспокоюють, а то й виліковують. Деякі люди це дуже люблять, а деякі котів проганяють. А ще є ті, які теж відчувають: вони потребують саме котячого лікування. І ще я чув і читав про те, що коти якимось чином розуміють, коли до людини наближається смерть, і в останні дні, часом і тижні, лежать поруч, мовби зігрівають, перш ніж людину огорне вічний холод. Довелося читати про котів, котрі живуть при лікарнях і хоспісах й особливо ластяться з якоюсь печальною ніжністю до тих, хто доживає останні дні. Одні називають їх «посланцями смерті», інші «останніми піклувальниками й утішальниками». Такий кіт, зігрівши чи провівши того, хто відходить в інші світи, блукає собі коридорами чи палатами лікарні або геріартричного будинку, доки не відчує: ось цей (ця), пора йти до нього. Як вони розуміють страшну енергетику чи холод смерті? Або, навпаки, те, що саме цей чоловік або жінка потребують останнього тепла в житті, хоча б котячого… Чи саме котячого?

Я тричі в житті бачив Няву. Вона врешті-решт гордовито дозволила погладити її.

Звичайна сіра кішка, яка чомусь вирізнила Інтеграла серед інших й уперто йшла за ним. Відчула його вселенську самотність чи щось інше? Скільки довелося їй пережити і що, доки пристала до цього…

У Надії Гуменюк є дуже гарний поетичний цикл «Кіт і пані». Він про котів і людей. Він про часом дивну поведінку цих пухнастих істот, їхню загадковість й відчуття людської самотності і біди. Про певну спорідненість людей і котів, різницю між ними. І про те, що котики потребують спілкування саме з пані й панянками, теж загадковими істотами.

Під час останньої нашої зустрічі Інтеграл сказав, що Нява, очевидно, вагітна, скоро приведе котенят, а що він з ними робитиме? Хіба довіритися Няві…

Нява ж довірилася йому, як рідко довіряють людям представники котячої породи. Вже саме по собі рідкісне (може, я й помилюся) неприйняття їжі від інших, окрім господаря… Вдячність і вирізнення його чи щось інше?

Відомо, що ті, хто не хоче мати від своїх кішок чи сучок приплоду, стерилізують їх. Втім, як і котів чи псів. Але деякі з власників не підозрюють, що таке можливо.

Деякі ж вважають зайвим для себе отак турбуватися про братів наших менших.

А ще я знаю чоловіка, який сказав:

— Та щоб я дав стерилізувати свою кицьку… Нізащо… Досить того, що люди з людьми виробляють… Коти мають право на своє життя.

Раптом він мав рацію?

5

Інтеграл сказав:

— То ви той самий журналіст і письменник, який підходив до моєї дочки…

Я пожартував:

— То що, таких убивати треба?

Почув:

— Навіщо? Я навіть мишу чи муху не можу вбити… Алергія.

Я не зрозумів — на миш і мух чи на вбивство…

Тоді він наважився дати мені старий засмальцьований зошит. Сказав при цьому:

— Щоденник — не щоденник… А такий… сумбур замість музики… Не вмію я писати… Навіть для себе… Нічого не вмію… Прочитайте, але віддасте назад. Хочете — використайте в якомусь романі…

Я все ж спробую передати зміст прочитаного тоді, коли Інтеграл дав той зошит на якусь годину, доки він ходив у своїх справах.

Та спочатку розповім, як Інтеграл отримав роботу. Магазин, біля якого жив і працював тепер, розташований біля зупинки неподалік автостанції. Тут збирається кожен день чимало людей — і ті, хто чекають тролейбуса чи маршрутне таксі, і ті, хто просто приходить до магазинчика щось купити. І ті, і ті лишають по собі сміття: обгортки від морозива, ковбасок, канапок, чогось принесеного із собою (ринок теж неподалік), газети, скляні й пластмасові пляшки, пакети. Частина людей викидає сміття в урну, а інші, на жаль, жбурляють просто під ноги. До того ж урна (не на зупинці, а біля магазинчика) досить швидко наповнюється. Отож, власниця крамниці вирішила, що ліпше, якщо довкола буде чисто. І для потенційних покупців, а головне — для іміджу закладу. Вона й найняла Інтеграла, побачивши його на зупинці. Якимось чином вирізнила серед інших безхатьків (теж інтуїція?). Платила йому мізер — 650 гривень на місяць, половину чи й менше від тодішньої мінімалки, і дозволяла жити в маленькій кімнатці-прибудовці. Але Інтегралу й цього вистачало. І на себе, і на кицьку Няву. Він старанно, по кілька разів на день, підмітав усе довкола магазину й на зупинці, підбирав кинуті папірці, іноді мив плитку перед крамничкою. Навіть придбав для себе на «гуманітарці» новіший одяг. І зізнався, що поселився тут заради Няви, бо звик до попереднього свого життя. А як ходитимеш з кішкою, яка вперто причепилася до тебе, не хоче відставати й жалібно нявчить, коли ти її покидаєш?

Записи його в зошиті були справді хаотичними. Без дат. Іноді не зовсім зрозумілими. Між окремими записами кілька разів траплялися чисті аркуші, наче Інтеграл хотів тут ще щось дописати важливе для нього й не спромігся. А може, так і було…

Передам своїми словами те, що запам’яталося.

Інтеграл писав,