Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Добувала, як могла, свій хліб й авторка інших рядків, що не стали епіграфом до ненаписаного роману: «Але світ від краю до краю належить таким, як я». Наталя Лівицька-Холодна, на мій погляд, одна з найкращих, найглибших поетес у літературі світовій і один з найкращих поетів у літературі українській, ухитрилася прожити 102 роки. Хоч мала далеко не безхмарне, сповнене злигоднів життя й складну долю. Донька прем’єр-міністра УНР — яке майбутнє мало її чекати! Вже в еміграції вона здобула європейську освіту, до Другої світової видала дві поетичні збірки. У неї був закоханий інший великий поет — Євген Маланюк, освідчувався поезією і прозовими рядками. Але вона обрала художника Петра Холодного. А після війни, за океаном, довгі роки жила аж надто скромно, склеювала картонні коробки, виконувала іншу некваліфіковану роботу. Стоїчно зносила всі життєві негаразди. І писала вірші, видані аж 1986 року, в одній книжці, по суті, три збірки. Закінчила довге життя самотиною в пансіонаті для престарілих. У її поезіях, принаймні тих, які я читав, є й рядки про її долю, нарікання на самотність, на те, що люди не завше її розуміють, але в основному — це рядки простого виявлення свого ставлення до життя й усього, що в ньому відбувається, нюанси зворушливих проявів, сказати б, платонічного інтиму в цьому ставленні. Це тим більше значимо, коли знаєш, яке нелегке те життя було в самої авторки. Але те, що вона не чужа в житті, що і весь світ належить і їй, і таким, як вона, — це теж робить її поезію і високою, і філософською у своїй простоті. Щоб стали зрозумілими вибрані мною рядки для епіграфа, наведу весь вірш «Безпричальність»:

Я не рватиму більше квітів

на землі моєї полях.

Але їх так багато в світі

для таких безпричальних, як я.

Я не сію і не збираю…

Бідна хата в чужині моя,

але світ від краю й до краю

належить таким, як я.

Сходить сонце щодня уранці,

заростає квіттям земля

для дітей, для бурлак, для коханців,

для таких, як я.

Щоби бути, почуватися безпричальним, не обов’язково кудись емігрувати. Можна бути безпричальним, мандрівником по світу, й не виїжджаючи за океан, ба, зі своєї країни, навіть свого міста чи села. Але сонце справді сходить і для таких, і квіти ростуть, і зело проростає для таких, і вони, непристосовані, вміють усьому цьому радіти. Навіть більше за тих, у кого в оці по долару чи хай навіть гривні. Слова «органічність», «природність» не для цих, останніх.

У цьому вірші Наталя Лівицька-Холодна сказала більше про людину як частину всесвітнього огрому, ніж дехто каже у великих романах. Але казати про людину реальну, віднаходити в ній глибини вже «не модно». Як колись живопис зійшов до абстракцій, так тепер інтелект знаходить поживу у вигадуванні словесних, замкнених на собі фігур, ромбів, квадратів, часто ламаних ліній. Зрештою, про те, до чого призводять «ігри розуму», вже написані романи й поставлені кінофільми.

Пані, з якою я полемізував на початку цього есею, чи як його назвати, теж вважає себе не такою, як інші. Не просто індивідуальністю, неповторною, а саме вище… Вище…

Але от дивна річ — чому ті, хто твердить, що їм не потрібні читачі, що вони пишуть для себе, все ж видають книжки, з усіх сил піаряться по сайтах, пропагують у численних інтерв’ю саме таку літературу, яку вони творять… Здавалось би, якщо тобі не потрібні читачі, напиши (чи набери на комп’ютері) й поклади, хай лежить. Усе, висловився чи висловилася. Але ж ні…

Лицеміримо, браття. Вважаємо себе ліпшими за інших. Ін-те-лек-ту-али, холєра!

В українського письменника-фантаста, здається, Василя Бережного, є оповідання, у якому інопланетяни, котрі прилітають на Землю, за допомогою якогось надчутливого приладу визначають, в якого із землян мислення найбагатше на образи, асоціації, оригінальне сприйняття Всесвіту. Таким виявляється японський безхатько, котрий гибіє і, здається, вмирає на вуличній лавочці. До нього всім байдуже, люди проходять повз, й інопланетяни, яким заборонено втручатися в земне життя, дивуються, криком безмовно кричать, чому ніхто не помічає, яку людину втрачає світ, куди вони потрапили… Не повинен втрачати, а втрачає…

Підозрюю, що «не такі» люди, зокрема ті ж аутисти й сонячні люди-дауни, мають теж свій Всесвіт і свій космос, нам недоступний. Як його «розшифрувати»?

Світ, якого не мають наші олігархи й депутати, котрі не вміють природно жити й розшифровувати свій світ.

Може, мені просто хочеться, щоб так було?

Щоб «не такі» люди не просто були… а розшифрувати, пізнати їхній світ, якщо й не можна, то… Визнати його, як визнаємо інше непізнане…

Навіть якщо й це не так, як мені уявляється, то сенс в бутті цих людей все ж є. «Є, є, є, є, є…» — списав би Інтеграл цілий аркуш.

Як і сенс в діяльності будь-якого крихкого і водночас по-своєму досконалого організму.

Гадаю, Богові потрібне всяке наше життя. А нам?

Наша знаменита поетеса сказала, що природа мудра, бо все створила мовчки, лишила нам час на балачки. Але та ж природа промовляє до нас, тільки в більшості випадків ми не чуємо її голосу.

Про те, що сенс у самому житті, а не лише в тому, як ми його використовуємо, хоч це суперважливо, теж уже написано чимало. Але, мабуть, найлаконічніше й найоб’єктивніше, найоб’ємніше, хоч нібито іронічно, сказав польський письменник, сатирик, насмішник і пересмішник Станіслав Єжи Лец: «Я дуже плідно провів день. Я жив». Ці слова й мали стати третім епіграфом до цього мого творіння. Кращого виправдання й осмислення будь-якого життя, його потрібності, більше того — необхідності й бути не може.