Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– «Воно», – прошепотіла Елізабет.

Десь далеко бамкнув на вежі годинник. Елізабет отямилася і підвелася.

– Я б зосталася тут навіки, дядьку Фріце, але мені вже час іти…

Ернст пішов із нею, щоб галасливими вулицями провести її додому. Він узяв руку Елізабет у свою. Її рука трохи тремтіла. Так вони і йшли крізь травневу ніч, не зронивши майже жодного слова. Біля ґратчастих воріт Елізабет зупинилася.

– Тут я живу… На добраніч…

Ернст у глибокому поклоні схилився над її рукою, а потім стояв і дивився їй услід, аж поки ніжна постать не зникла за масивними дверима. Тоді він швидко обернувся і пішов назад.

5

З мансарди мрій Фріца Шрамма до дівочих спалень Елізабет і Паульхен прилетіли кольорові листівки. Фріц та Ернст запрошували дівчат на літні вечірні посиденьки.

Перші сутінки спустилися з матово-тьмяного неба, наче пелена легкого літнього дощу. Мансарду мрій по-святковому прикрасили. У найрізноманітніших вазах красувалося багато запашних квітів. Перед прекрасною картиною горіли дві темно-червоні свічки, і здавалося, наче прегарні очі сяють, а червоні вуста усміхаються.

Елізабет надягнула білу сукню з вишивкою та золотим вузьким обручем підібрала волосся.

«Вона виглядає – наче неземної краси королева», – подумав Ернст, пораючись біля чайника. На ньому був один зі світлих Фріцових жакетів. Чайник приємно заклекотав. Фріц застелив скатертиною стіл і поставив туди вази з квітами. Ернст насолоджувався роллю музейного екскурсовода й вуличного кликуна. Він розповідав:

– Спершу подаємо чай – наш чай, який можна приготувати тільки в мансарді мрій. Хто цікавиться сучасними делікатесами – омарами, сардинами, ікрою й тому подібним, – може всім цим пригощатися. Ми ж, двоє старих, чи принаймні я один, «віддано й непохитно», як кажуть під час освячення знамен у товариствах стрільців, залишаюся вірним національній страві мансарди мрій, що була нашим майже повсякденним харчем, ще коли світ належним чином не оцінив геніальності її мешканців, а насамперед Фріца. Страва ця готується так: берете скибку чорного хліба й намащуєте її товстим шаром масла. Мушу зауважити, що додавання масла належить радше до пізніших варіацій цієї страви й зумовлене як зростанням достатку мешканців мансарди, так і покращенням смакових властивостей цієї страви. Отже, намащуєте хліб маслом, а зверху поливаєте його соком чудового свіжовичавленого буряковиння, який в інших регіонах помилково називають буряковим сиропом. Технічно це виглядає так: я занурюю ложку в клейку чорну солодку рідину та з шаленою швидкістю калатаю нею, тоді різким рухом висмикую її з чорної маси, підношу до хліба й соком з буряковиння, що повільно стікає з ложки, вимальовую на скибці живописні спіралі. Найвищим досягненням у цій забаві є написання імені коханої шляхом умілого лавірування ложкою. А тоді лезо ножа знищує оригінальність вигадливих завиток ліній, перетворюючи їх на нудну одноманітність гладенько намащеного стандартного бутерброда. Зверху накладаються свіжонарізані шматочки яблук. І вже навіть споживання такої їжі криє в собі багато принад. Потрібно постійно пильнувати, щоб буряковий сік не потік з якого-небудь краю. Таким чином, відкушуючи черговий шматок, ви водночас занурені в цікаву діяльність: хліб потрібно безперервно тримати в горизонтальному положенні, а це прекрасна вправа для тренування терпіння, надії, духової рівноваги та інших подібних душевних властивостей. Колись я ще напишу статтю про виховні властивості соку з буряковиння…

– Перестань, – ледве видушила з себе Паульхен, аж захлинаючись від сміху, – тут надто гаряче, у нього сонячний удар…

Але Ернст не дозволив себе спантеличити:

– А тепер поговорімо про чудесні Фріцові горнятка та чайники: кожна річ – це ціла поема. Розповідають, що навіть у часи найбільшої нужденності він не наважився пустити їх з молотка. Тому пийте з благоговінням. Проте – і хай травневий бог буде мені свідком! – через Паульхен і мені вже надокучає голод. Отож, діти мої, прошу до столу.

Усі з радістю кинулися наминати їжу.

Мало-помалу запали сутінки.

Фріц вийшов із кімнати й одразу ж вернувся. Тоді розчахнув двері:

– Перейдімо в ательє.

– Дядьку Фріце, як же тут чудово, просто чудесно…

Ательє огорнули густі сутінки. Легкі сині штори м’якими складками обрамляли вікна. Посередині стояв темний рояль, а на ньому, в канделябрах, що переливалися золотавими відблисками, горіли свічі, відкидаючи ніжне світло по всій кімнаті. На роялі стояла також велика чаша, аж по вінця заповнена духмяними трояндами. Біля оповитих тінями стін завмерли табуретки, отоманка та глибокі крісла.

Фріц серйозно промовив:

– Цього світла має бути вдосталь. Ми так розташували сидіння, щоб кожен залишився у темряві сам на сам із собою. Ми, люди, – досить химерні створіння. Ми соромимося виявляти перед іншими наші почуття, навіть якщо й добре одне одного знаємо, а часто боїмося показувати їх навіть перед самими собою. Тому кожен повинен відчувати себе самотнім – настільки самотнім, щоб навіть не бачити обличчя іншого в темряві.

Ернст опустився в одне з крісел, інші зробили так само.

– Помовчімо трохи, – попрохав Фріц. – Троянди… свічі… літній вечір… Усе це і є мовчання.

Стиха потріскувало полум’я свічки. Широко розплющеними очима Елізабет впивалася прекрасною картиною – трояндами у сяйві свічок.

Запанувала глибока тиша.

Тоді Ернст підвівся і налив темно-червоного вина в келихи, що стояли біля кожного. Один із келихів він поставив на рояль, поряд з трояндами, і наповнив його по вінця. Від хвилювання його руки легенько тремтіли.

– Діти мої, – піднявши келих, заговорив Фріц, проте не міг вимовити більше ні слова.

Усі мовчки випили.

Ернст швидко підійшов до рояля, сів і вдарив по клавішах. Шалена мелодія розітнула повітря, стихла й завмерла… тоді знову набрала могутності й сили, тихо перейшла в мінор і поступилася місцем ніжним переливам. Кімнатою полилися милозвучні звуки, наче перли у сріблястому водограї, – і знову шумовиння акордів обірвало ці прекрасні мелодії… Але вони невтомно пробивалися крізь той бурхливий потік, аж поки не заполонили весь простір. Наче перламутр на темному оксамиті, спалахнув останній акорд у напівтемряві. Тоді Ернст підвівся і знову занурився у морок глибокого крісла.

Елізабет зачаровано слухала. Ніжні мелодії пестили її серце, але водночас тривожили душу, хоч вона й не знала чому.

– Я знайшов кілька віршів із моїх щасливих часів і хочу вам їх почитати, – сказав Фріц, відкинувшись на спинку крісла:

У тишині цій вечірній

Знову я думаю,

Думаю знову і знову,

Мила моя, лиш про тебе.

Тихі солодкі кроки твої

Гулко звучать у серці моїм,

І відлунюють аж до неба.

І ти приходиш! Приходиш завжди!

Хоч я ніколи тебе і не бачу.

Але чекання моє – благодать для душі.

О вічна пристрасте моя, вічне сяйво зорі,