Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Елізабет аж молитовно склала перед собою руки.
Ернст був просто зачарований. Йому здавалося, наче в кімнату ввійшов ельф чи залетіла лісова фея – настільки близькою була ця дівчина до природи. Наче дитя Всесвіту, чий спокій ніколи не порушували сумніви та тяжкі думки, причинності та необхідності, – абсолютно чисте створіння, що всіма фібрами душі відчуває природу, – доброта світу, втілена в одній людині.
– А тепер ти, Ернсте, – порушив плин його думок Фріц.
– Я їхав у поїзді. Зовсім переповненому. Тому кілька пасажирів з квитками другого класу зайшли в наше купе. У нас усі місця теж були зайняті, тому їм довелося стояти. Їх було четверо, у тому числі й двоє дівчат. У мене склалося враження, що вони – мандрівні артисти вар’єте. Молодша з них іще була вродлива та юна, проте риси її обличчя вже трохи стерлися. Вона не говорила з іншими. Ті теж трималися осторонь, хоча й дуже за неї хвилювалися. Насправді ці люди завжди товариські й піклуються одне про одного. Дівчина здавалася дуже втомленою. На її обличчі лежала тінь якоїсь дивної задуми, що надавала їй аури душевної чистоти. Дама, що сиділа поруч зі мною, на одне з місць посадила свого песика – болонку. А сама навіть підібгала руками свої спідниці, щоб, не доведи Господи, не торкнутися цих людей. Дівчина зауважила цей жест, і в кутиках її рота з’явилася гірка складка. Здавалося, вона ремствує на свою долю. У моїй душі творилося щось дивне: я був готовий віддати що завгодно, лиш би ці гіркі складки навколо її рота зникли. Я підвівся і промовив до неї: «Панно, дозвольте запропонувати вам моє місце». Вона збентежено глянула на мене. Дві пасажирки з нашого купе – дві ластаті дурні гуски – захихикали. Я б хотів, щоб їм перепала хоч сота частина тої чарівності, яким дихало обличчя дівчини. Я ще раз, уже серйознішим тоном, сказав: «Дозвольте повторити мою пропозицію». Вона тихо пролепетала слова подяки й сіла. Я взяв з її рук сумку й поклав у багажну сітку. Побачивши, що, можливо, сумка дівчини торкнеться її речей, любительку тварин із її шурхітливими шовковими спідницями огорнув такий страх, що я по-справжньому розлютився і заявив: «Шановна, сподіваюся, ви дозволите мені тут сісти?» – Я показав рукою на місце, де сиділа її болонка. Вона злісно глянула на мене, але нічого не відповіла. Я абсолютно спокійно продовжив: «Згідно з правилами, собак не можна перевозити у звичайному купе, вони повинні їхати в купе для тварин, що вам може засвідчити провідник». Той саме увійшов і підтвердив правдивість моїх слів. Дама демонстративно взяла свого песика на коліна, а я… не сів, запропонувавши вільне місце другій дівчині. Стоячи, я страшенно тішився, дивлячись, як цього дракона в людській подобі, що, опинившись поміж двох дівчат, гидливо струшує свої спідниці, аж розпирає від люті. Один із двох чоловіків, що супроводжували дівчат, заговорив зі мною і запропонував цигарку, ймовірно, щоб виразити свою вдячність. Я б залюбки від неї відмовився, але не насмілився, щоб не видатися зарозумілим. Я викурив її, хоча мені ледь не стало погано. Тоді я простягнув йому одну з гаванських сигар, які мені подарував один мій друг-студент. То був славний хлопець. Колись він навчався у Ляйпцизькій консерваторії і розповідав мені про неї стільки цікавого, що я відразу ж захотів поїхати туди вчитися. На наступній станції усі вийшли. А дівчина обдарувала мене на прощання таким поглядом… таким поглядом… наче бузково-ліловий шовк… Це було прекрасно…
Запала тиша. Сутінки заполонили мансарду мрій синюватим туманом, згустилися тіні.
– Дядьку Фріце, – тихо порушила тишу Елізабет, – уже стемніло…
Фріц запалив свічки перед портретом на стіні й поставив перед ним троянди.
Тремтливе, мерехтливе сяйво свічок упало на прекрасну картину, і здавалося, наче вона ожила: прекрасні очі засяяли, і червоні вуста усміхнулися.
Фріц мовчки взяв тоненьку папку з рукописами й прочитав:
О, час наш вечірній – о, власний наш світ!
Таємні години кохання!
Спустися до мене, небесний ти ангеле мій,
Й даруй мені спокій єднання!
Стемніли шляхи, вже завмерли всі хвилі прибою,
Затихли палкі всі бажання.
Усе, що родилось колись, давно собі тихо пішло,
Трояндами встелене наше чекання.
О, час наш вечірній – о, власний наш світ!
Країно веселощів й благословення!
Найкраща пора, коли тихо бринить
Стара, вічна скрипка кохання!
– «Стара, вічна скрипка», – замріяно повторив Ернст. – Так, саме так можна її назвати, цю втрачену мелодію, що витає над нашим життям, це «Щось», зіткане з надії на здійснення бажань, загадок та блаженства, що змушує проливати море сліз. Часто це «Щось» здається забутою піснею з дитячих літ, часто – далеким віддзвоном майбутнього, часто воно лунає зовсім близько, особливо, коли спрямовуєш дикі безбожні очі в далекі горизонти й линеш душею до нових невіданих країн, а часто його приносить на своїх крилах вітер, наче бузковий аромат у тривожні ночі. Це «Щось» – і крижаний сніг на льодовиках, і сяйво засніжених вершин над гарячим чолом, і сріблясте мерехтіння зірок у розжарених кратерах волі й туги. Воно не має імені – це й шальки на відвічних терезах, і незмінне бажання їх врівноважити… безмежне «Щось», що тягне нас до душевного супокою.
Елізабет заглибилась у світ своїх почуттів, а її очі замріяно виблискували.
– «Щось», – повторила вона, а тремтіння голосу видало її збентежений стан.
– Раніше я називав його «Великим Людським Ти», – задумливо промовив Фріц, – але це неточна назва. У ньому закладено значно більший сенс. Там криється спокій і спасіння від нерозв’язних проблем цього світу. І тут ідеться саме про спасіння від них, а не про їхнє вирішення. Бо рішення проблем не існує. Але є спасіння від них! Коли над думками, що свердлять і точать твій мозок, розливається приємний спокій, а душу ніжно цілує спокій. Саме це і є те «Велике Воно», про яке ніхто нічого не знає – ні що воно таке, ні як чи навіщо… Але «Воно» означає все. Без слів чи образів – просто глибокий спокій почуттів.
– Собор мрій, – докинув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.
