Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Чом темна ніч забирає тебе,

Чом промінь синіх очей

Гасне в обіймах чекання?

І ти приходиш! Приходиш завжди!

Й тихим, мов чудо, кроком кохання

Линеш в обійми мої ти палкі.

Кожен вітру порив, о кохана моя,

Дихає твоїм зізнанням,

І я лежу біля серця твого,

Й п’ю солод з неба й нектар із землі.

О благодате моя, моє ти благословення!

– А тепер нехай заспіває Елізабет, – запропонував Фрід.

Ернст насторожився. Фріц, звісно ж, розповідав, що вона гарно співає… Але співати зараз? Він нагострив свої музикальні вуха й підвів на друга схвильований погляд. Чи пройде вона випробування?

– Ернсте, чи не погодишся ти акомпанувати Елізабет?

– Так, залюбки…

Крізь темну пелену сутінок він підійшов до Елізабет, провів її до рояля, а сам пробіг пальцями по клавішах.

– Що грати?

– «Міньйону», – попросив Фрід.

Ернст іронічно посміхнувся:

– Отже, «Міньйону»…

Він простягнув Елізабет ноти. Але вона похитала головою. Знає напам’ять… Тим краще… Ернст заграв вступ, а тоді ніжним, мелодійним дівочим голосом Елізабет заспівала:

Ти знаєш край, де цитриновий цвіт,

Де помаранчі золоті між віт,

Де віє вітром лагідним блакить,

Де тихий мирт і гордий лавр стоїть?

Ти знаєш їх?

Туди, туди

Полинуть би, мій любий, назавжди!

Ернст був приголомшений тонкими вібраціями її голосу. Без жодних зусиль вона підлаштовувалася під його акомпанемент, то наливаючи пісню силою, потужно виводячи «Туди, туди…», то тужливо стихаючи на останніх акордах: «Полинуть би, мій любий, назавжди!»

Ти знаєш дім? Колони там стоять,

Кімнати й зал у сяйві майорять,

І шепчуть мармури мені в журбі:

«Дитя! Що заподіяно тобі?»

Ти знаєш їх?

Туди, туди

Полинуть би, мій рідний, назавжди!

Ернст так задивився на Елізабет, що ледь не забув про акомпанемент – настільки прекрасною була картина, що відкрилась перед його зором. Мерехтливе сяйво свічок танцювало у прекрасному волоссі дівчини й відкидало відблиски світла на її золотий обруч. Здавалося, йому явилася сама міньйона – така невимовна туга не сходила з її прекрасного обличчя, коли вона співала:

Ти знаєш гору в синіх небесах?

Там у тумані мул верстає шлях,

Драконів рід в печері там живе,

І водоспад над скелею реве.

Ти знаєш їх?

Туди, туди

Нам путь лягла, о батьку, назавжди![13]

Біла сукня довершувала картину. У синіх вечірніх сутінках про свою тугу виспівувала сама міньйона. Ернстові здалося, що перед ним королева, принцеса з далеких країн… І він ніяк не міг збагнути, як можна було так довго її не бачити. А коли вона глянула на нього майже відсутнім, серйозним поглядом, він відчув, як сильно закалатало його серце. Що ж з ним таке? Тоді він знову зосередився на клавішах, вплітаючи сріблясті мелодії у ніжний мелодійний голос, який усі зачаровано слухали. Здавалося, земне тяжіння перестало на них діяти й усюди линули лиш небесні звуки. Ернст подумав, що цей прекрасний голос мав би звучати завжди – цілу вічність. Міньйона…

– Відтепер ми називатимемо тебе міньйоною, – вихопилося у Фріца. – Міньйона – вічна туга за коханням.

Коли Ернст мовчазним поцілунком торкнувся руки Елізабет, її очі видалися йому напрочуд темними.

Уже зовсім смеркло. Вони ще трохи поговорили про любовну тугу, а тоді перейшли на єдину тему, що охоплювала абсолютно все: увесь світ і все життя, рай і пекло, – тему кохання.

– Кохання – це найвищий ступінь розчинення одне в одному – найбільший вияв егоїзму у формі щонайглибшої саможертовності та цілковитої самовіддачі, – виголосив Фріц.

– Кохання – це боротьба, – заперечив Ернст, – і небезпека чаїться саме в бажанні цілком і повністю віддати себе іншому. Хто віддасться першим, той втратить себе. Тому треба зціпити зуби й проявити жорстокість – тоді виграєш.

– Але ж, Ернсте! – не стримався Фрід. – Кохання – це останнє пристановище краси в найчистішій формі. Кохання – це краса…

– Кохання – це жертва й блаженне служіння… – докинула Елізабет.

На якусь мить усі замовкли.

– А ти, Паульхен, ще досі нічого не сказала, – заговорив Фріц. – Як ти розумієш кохання?

– Ах, – пролунав голос із темряви. – Нащо розводити ці балачки? Кохання – це просто кохання, от і все!

Усі залились сміхом.

– Сьогодні ми стали свідками виняткової події – Паульхен уперше в житті має рацію! – вигукнув Ернст. – І чого ми сперечаємося? Кохання – це кохання! Його треба відчути! А не перекидатися бляклими словами!

Він рвучко встав, підійшов до рояля і вигукнув:

– Шопен!

Наче метеоритний водоспад зірок, крізь вікна залетіли галасливі гномики, затанцювали навколо свічок і попадали у троянди. У хороводі сплелися маленькі ельфи і сріблястими та дзвінкими голосами завели пісню про незаймані ліси. Тоді заструменіла ще одна мелодія, ще раз нахлинули звуки, пролунала остання радісна нота, ферматою зависла в повітрі, розкинулися останні переливчасті звукоряди – й ілюзорна мана розсіялася.

Усі ще перебували в полоні цієї духмяної невидимої павутини, а Ернст уже оголосив:

– А тепер Ґріґ – «Навесні»…

Залунали ледь чутні золоті акорди. Кантилена неймовірної краси. Протяжні пасажі та налиті стрімкою міццю рядки, тихі переходи від дзвінкого шелесту вітру до легких хмаринок ранньої весни. Тоді баси дзвонів, приглушений рокіт хвиль, всеохопна радість, похмурий тріумф, пролите вино, вінки на чолі. А тоді – щасливе сп’яніння! Подих юності! Сині моря, білі хмари, далекі гори і… звуки, звуки, а тоді спів, спів, змах крил… Дедалі потужніше, дедалі чистіше… Розливається дивовижний потік мелодій і розквітають квіти. Весна! Молодість! І тиша!

– А тепер щось власне! – попросив Фріц.

– Добре!

Ернст відкинув голову, щоб забрати з чола пасмо волосся, і знову схилився над клавішами. Потужний акорд увірвався в кімнату. Тоді ще один – і цілий вихор звуків забарикадувався у темряві. Пітьма. А тоді зухвалий безтурботний трель розсипався дзвінким сміхом і зненацька, жалібно вискнувши, покотився в безодню, рятуючись від каскадів демонічного реготу. Невтомне нагнітання сили, збільшення міці, роботи на глибині, розбудова, нагромадження звуків… Чимраз вище й вище… і раптом крах… відбудова… сізіфова праця… бочка данаїд… і демонічні кроки, що наступають на п’яти. А потім – понурий глибокий спів. По-дитячому радісне щебетання жайворонків… легкі танцювальні кроки… колихання колиски… ніжна усмішка… і зненацька диявольський регіт зверху вниз по клавішах, різкий дисонанс, обрив…

Ернст швидко підвівся і кинувся у своє крісло.

– Ернсте… – тільки й вихопилося у приголомшеного Фріца.

Елізабет тихо підвелася, підійшла до рояля і перетворила завершальний дисонанс, що все ще різав повітря, на прекрасний, гармонійний і глибокий консонанс.

Ернст схопився на рівні ноги: його очі палали, а обличчя застигло, мов маска:

– Елізабет…

Дівчина