Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Ну, як справи?

– Та, нормально. Ходили ще до одного лікаря сьогодні.

– Хе, і я теж. А до кого?

– Забув, як його звати. Якийсь старий дядько, у його вухах багато волосся.

– І як?

Генрі знизує плечима.

– Він мені не повірив.

– Угу. Припини вже до них ходити. Ніхто тобі не повірить. Один лікар, з яким я сьогодні зустрічався, повірив, принаймні мені так здається, але не захотів допомогти.

– Чому?

– Думаю, я йому не сподобався.

– О-о! Гей, тобі потрібна ковдра?

– М-м, так, дай одну.

Стягую з ліжка Генрі ковдру та скручуюсь клубочком на долівці.

– Добраніч. Солодких снів.

Бачу, як у синяві спальні зблиснули зуби мого маленького «я», відтак він згортається у клубочок. Втуплююсь у свою стару стелю, мріючи про повернення до Клер.

Клер: Генрі виходить з будівлі, вигляд у нього нещасний. Раптом він скрикує та зникає. Вистрибую з машини та підбігаю до того місця, де щойно був Генрі, проте там, звісно, лише купка його одягу. Підбираю його та ще якийсь час стою посеред вулиці. Помічаю, що з вікна на третьому поверсі на мене дивиться якийсь чоловік. Потім він зникає. Повертаюсь до машини, сідаю в неї та так і сиджу, дивлячись на блакитну сорочку Генрі та його чорні штани. Міркую, чи лишатися мені тут, чи що мені робити. У моїй сумочці лежить «Повернення в Брайдсхед», тому вирішую ще якийсь час посидіти тут. А раптом Генрі повернеться? Коли обертаюся, щоб витягнути книжку, бачу рудоволосого чоловіка, який біжить до моєї машини. Стає біля пасажирського сидіння та заглядає всередину. Це, очевидно, Кендрік. Клацаю замок, він сідає. Так і сидить, не знаючи, що сказати.

– Доброго дня, – рятую його. – Ви, мабуть, Девід Кендрік. Я – Клер Детембл.

– Так, – розгублено бурмоче, – так, так. Ваш чоловік…

– Зник посеред білого дня.

– Так!

– Ви, здається, здивовані.

– Ну…

– Хіба він вам не розповідав? У нього таке буває. – Поки що на мене цей чоловік не справляє враження, проте тримаюся. – Мені дуже шкода вашого хлопчика. Але Генрі каже, що він – миле дитя, і дуже гарно малює, а ще у нього хороша уява. І ваша донька дуже обдарована. І все буде добре, от побачите.

– У нас немає доньки, – глипає на мене. – Лише Колін.

– Але буде. Звуть Надею.

– Ми шоковані. Моя дружина дуже засмучена…

– Все буде добре. Справді.

На моє здивування, незнайомець починає плакати, його плечі здригаються, обличчя сховане у долонях. Кілька хвилин по тому припиняє та піднімає голову. Даю йому вологі серветки «Клінекс», він видуває носа.

– Вибачте, – починає він.

– Не зважайте. Що там сталося, між вами та Генрі? Все, певно, було погано.

– Звідки ви знаєте?

– Він був увесь вичавлений, отож і втратив над собою контроль.

– А де він? – Кендрік озирається, так ніби я ховаю Генрі десь тут на задньому сидінні.

– Не знаю. Не тут. Ми сподівалися, що ви допоможете, але, гадаю, марно.

– Я просто не розумію, як…

Цієї миті з’являється Генрі, прямісінько на тому самому місці, де й зник. За шість метрів від нього їде машина, шофер тисне на гальма, проте не встигає – Генрі вже на капоті його машини.

Чоловік опускає скло, а Генрі привстає та легенько кланяється йому. Чоловік щось верещить та трішки здає назад. У вухах аж пульсує. Кидаю погляд на Кендріка: у нього аж мову відняло. Вистрибую з машини. Генрі злазить з капота.

– Привіт, Клер. Близько, правда?

Обіймаю його, він труситься.

– Мій одяг у тебе?

– Ага, тут, у машині. О, чуєш, тут Кендрік.

– Що? Де?

– У машині.

– Чому?

– Він бачив, як ти зник. Здається, це його дуже вразило.

Генрі просовує голову у двері з боку водія.

– Привіт.

Хапає свій одяг та починає одягатися. Кендрік вилазить з машини та дріботить до нас.

– Де ви були?

– У 1971 році. Пив «Овалтін» зі собою восьмирічним у своїй старій спальні, о першій ночі. Був там десь годину. А чому ви запитуєте? – холодно звертається до Кендріка, а сам тим часом зав’язує краватку.

– Неймовірно!

– Можете це повторювати безкінечно, але на жаль, це правда.

– Ви хочете сказати, що вам знову стало вісім років?

– Ні. Я хочу сказати, що я сидів у своїй старій спальні у квартирі свого батька, у 1971 році, але мені було тридцять два роки, так як зараз. І сидів я у компанії самого себе, восьмирічного. І пив «Овалтін». Ми ділилися враженнями про скептицизм медиків. – Генрі обходить машину та відчиняє двері пасажирського сидіння. – Клер, звалюємо звідси. Все це намарно.

Прямую до водійського сидіння.

– Прощавайте, докторе Кендріку. Щасти вам із Коліном.

– Стривайте… – Кендрік замовкає, збирається з думками. – Це генетичне захворювання?

– Так, – відповідає Генрі. – Це генетичне захворювання. А ми намагаємося завагітніти.

– Ризиковане діло, – сумно посміхається він.

– Ми звикли випробовувати долю, – посміхаюся йому у відповідь. – До побачення.

Ми з Генрі сідаємо у машину та від’їжджаємо. Виїхавши на Лейк-Шор-Драйв, кидаю погляд на Генрі, який, на диво, посміхається на всі тридцять два.

– А чого це ти такий радий?

– Кендрік. Він на гачку.

– Думаєш?

– О, так.

– Ну, то й добре. Але він, здається, трішки тугодум.

– Зовсім ні.

– Добре.

Мовчки доїжджаємо додому. Проте ця тиша відрізняється від тієї, у якій ми виїжджали. Того ж вечора Кендрік телефонує Генрі й вони домовляються про зустріч, щоб почати з’ясовувати, як втримати Генрі у сьогоденні.

П’ятниця, 12 квітня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Кендрік сидить з похиленою головою. Великі пальці його рук крутяться за периметром долонь, наче намагаються вислизнути. По обіді кабінет залитий золотавими променями. Якщо не брати до уваги оцих рухів пальцями, то весь час, поки я говорив, Кендрік сидить нерухомо. На підлозі – червоний індійський килим; сталеві ніжки бежевого м’якого крісла яскраво виблискують. Пачка цигарок «Кемел» увесь цей час лежить не торкана Кендріком. Золота оправа його окулярів з круглими шкельцями теж виблискує під сонячним промінням. Кінчик його правого вуха почервонів. Його руде, мов у лисиці, волосся та бліда шкіра так блистять на світлі, наче жовті хризантеми, що в мідній вазі, яка стоїть між нами на столі. Весь день Кендрік сидить у своєму кріслі та слухає мою розповідь.

Розповів йому все. Про початок усього цього, про моє навчання, боротьбу за виживання та те задоволення, коли маєш змогу знати все завчасно; про біль утрати, про жах від усвідомлення того, що нічого не можеш змінити. Зараз сидимо мовчки. Нарешті він піднімає голову та дивиться на мене. У світлих очах Кендріка бачу сум, якого не