Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Ми покинули Каїр досить поспішно, це помітно. І ніхто не знає, чому. І зверніть увагу — жодного натяку на нечисті ігри. Що стосується готелю «Цариця Нефертіті», то тут ні плямки на нашій совісті. Чи, може, просто нас ні разу не впіймали на гарячому?

Джонатан уже мав напоготові історію, яку вони вигадали разом з Берром.

— Я мав стосунки з дівчиною. Вона була заміжня.

— Як її звали?

«Гни свою лінію», — говорив йому Берр.

— Вам це знати необов’язково.

— Фіфі? Дулу? Місіс Тутанхамон? Ні? Ну, вона завжди може скористатись одним з твоїх імен, правда ж? — Коркоран ліниво перегортав факси. — А як щодо хорошого лікаря? Його хоч як звали?

— Марті.

— Та не того лікаря, дурнику.

— А якого? Якого лікаря? Коркоране, що взагалі відбувається? Я що, постав перед судом за те, що врятував Деніела? Куди ви хилите?

Цього разу Коркоран терпляче вичекав, щоб буря затихла.

— Я маю на увазі лікаря, який зашив нашу руку у місцевій лікарні швидкої допомоги, — пояснив він.

— Я не знаю, як його звали. Він був там на інтернатурі.

— Це був білий інтерн?

— Коричневий. Індієць чи пакистанець.

— А як же ми потрапили в лікарню? З нашого зап’ястя ж кров юшила.

— Я перемотав руку кількома кухонними рушниками і поїхав на джипі Гарлоу.

— Послуговуючись лише лівою рукою?

— Так.

— Цією ж автівкою ми перевозили тіло і в інші місця, правда? Поліція знайшла там сліди нашої крові. Вочевидь, усе змішалося у коктейль. Бо там була і кров Джамбо також.

Чекаючи на відповідь, Коркоран удавав зайнятого і гарячково щось записував.

— Просто відвезіть мене у Нассау, — сказав Джонатан. — Я не зробив вам нічого поганого. Я нічого у вас не прошу. Ви б про мене взагалі ніколи не дізналися, якби я так по-дурному не повівся у «Лоу». Мені від вас нічого не треба. Я не хочу грошей, не хочу подяк, мені не потрібна ваша підтримка. Просто відпустіть мене.

Коркоран задумливо покурював сигарету, поки гортав сторінки папки, яка лежала у нього на колінах.

— Може, ми для різноманітності поговоримо про Ірландію? — запропонував він, так нібито Ірландія це якась гра, за якою коротають дощовий вечір. — Двоє солдатів просто мило побесідують про добрі старі часи. Що може бути краще?

«Коли мова зайде про реальні події, не вичікуй, — говорив йому Берр. — Плутайся в фактах, забувай щось, а потім сам же себе і виправляй. Хай вони думають, що саме тут ти і брешеш».

— А що ти власне зробив тому гаврику? — спитав Фріскі з професійною цікавістю.

Була середина ночі. Він розлігся на матраці-футоні навпроти дверей, поставивши біля голови лампу для читання і наскладавши стосик порнографічних журналів.

— Якому гаврику? — спитав Джонатан.

— Тому, який позичив малого Деніела на вечір. Він верещав як недорізаний, там, на кухні. Його певно було чути аж в Маямі.

— Я, мабуть, зламав йому руку.

— Зламав? Я думаю, ти йому повільно її відкрутив проти різьби. Ти що, володієш отими японськими бойовими мистецтвами?

— Я просто схопив і потягнув, — сказав Джонатан.

— І вона в твоїй руці розпалася на шматки, — із розумінням сказав Фріскі. — 3 ким не буває.

«Найнебезпечніші хвилини настануть тоді, коли ти відчуєш потребу у другові», — говорив Берр.

А після Ірландії вони провели розвідку періоду, який Коркоран назвав «карабкания по лакейській драбині». Під цим малося на увазі Джонатанове навчання у коледжі кулінарії, його робота у ролі спочатку помічника, а потім і самого шеф-кухаря, і наостанок його перебування у готельному бізнесі.

Після цього Коркоран забажав послухати про його подвиги у «Шато Бабетт», які Джонатан описав дуже обережно, щоб зберегти анонімність Івонн. Але виявилося, що Коркоран про неї вже знає.

— Дорогенький, а як так вийшло, що ми осіли саме в «Мама Лоу»? — запитав Коркоран, запалюючи ще одну цигарку. — Це улюблена забігайлівка шефа ще споконвіків.

— Я просто вибрав це місце, щоб тихо пересидіти кілька тижнів.

— Ти маєш на увазі — заховатися?

— Я перед цим працював на яхті у Мейні.

— Головним коком і мийником пляшок?

— Мажордомом.

Запала пауза, протягом якої Коркоран копирсався у своїх факсах.

— І?

— Підхопив якусь інфекцію і мене довелося висадити на берег. Я трохи пролежав у готелі в Бостоні, а потім подзвонив Біллі Борну в Ньюпорт. У Біллі зазвичай знаходиться для мене робота. Він сказав: куди тебе чорти не носили!

Попрацюй-но кілька місяців у «Мама Лоу», готуватимеш лише вечері, трохи перепочинеш.

Коркоран лизнув палець і дістав з папки те, що шукав, а потім підніс до світла.

— Ради Бога, — пробурмотів Джонатан, немов молячись про сон.

— Сонечко, повернімося до тієї яхти, на якій ми захворіли. Це була «Лоліта», уроджена «Персефона», побудована в Голландії. Власник — Нікос Ассеркаліан, відома зірка шоу-бізнесу, богохульник і барига. Бляха, двісті футів несмаку. Це я не про Нікоса, він — котигорошок.

— Я з ним не знайомий. Нас фрахтували.

— Кому, любчику?

— Чотирьом стоматологам з Каліфорнії і їхнім дамам.

Джонатан добровільно видав кілька імен, які Коркоран записав у своєму пошарпаному дешевому блокноті, попередньо розпрямивши його на своєму безмежному стегні.

— Веселі були люди, правда? Насміялися, певно, від душі, еге ж?

— Вони не зробили мені нічого поганого.

— І ти їм теж? — мило запитав Коркоран. — Може ти розтрощив їхній сейф чи їхні шиї, чи, може, повправлявся на них вимахувати ножем чи ще щось на кшталт цього?

— Знаєш що... пішов ти, — сказав Джонатан.

Здавалося, Коркоран обдумав його пораду і вирішив, що це не така вже й кепська ідея. Він зібрав свої папірці і витрусив попільничку в кошик для паперу, страшенно все забруднивши. Він оглянув себе у дзеркалі, кривлячись і намагаючись випрямити волосся руками, проте безуспішно.

— Все збіса гарно складається, солоденький, — заявив Коркоран.

— Що саме?

— Твоя історійка. Не знаю, чому. Не знаю, як. Не знаю, де. Гадаю, вся справа