Читати книгу - "На лезі клинка"

«Отже, я зорюю поле, сію насіння, зрошую посів, а врожай збирає Ґойл? Оце така справедливість».

Інквізитор покірливо вклонився.

— Звісно ні, Ваше Преосвященство.

— Добре. Ти, мабуть, знаєш, які незвичайні гості завітали до нас учора.

«Гості?»

Останній тиждень Ґлокту мучив біль у спині. Вчора він видерся із ліжка, щоб подивитись, як фехтує той бовдур Лютар, але решту часу він провів у своїй крихітній кімнаті, практично паралізований.

— На жаль, не знаю, — відказав він просто.

— Баяз, Перший з-поміж магів.

Ґлокта знову натягнув на лице посмішку, але архілектор не всміхався.

— Ви, звісно, жартуєте.

— Якби ж то.

— Самозванець, Ваше Преосвященство?

— Ну а як же? Проте надто вже неординарний. Розумний, поміркований, кмітливий. Його обман продуманий до найменших дрібниць.

— Ви з ним спілкувались?

— Атож. Він дивовижно переконливий. Знає деякі речі, які не повинен знати. Його так просто не позбутись. Ким би він не був, у нього є гарні джерела фінансування й інформації.

Архілектор ще сильніше спохмурнів.

— Разом із ним явився дикий північанин-перекинчик.

Ґлокта насупив брови.

— Північанин? Не схоже на їхній стиль. Як на мене, то вони найбільш прямолінійні.

— Отож бо.

— Може, він — шпигун Імператора? Гурків?

— Можливо. Кантійці полюбляють плести інтриги, але вони тримаються тіней. Ці театрали мають дещо інший почерк. Підозрюю, що відповідь може лежати ближче.

— Дворяни, Ваше Преосвященство? Брок? Ішер? Хюґен?

— Можливо, — роздумував Сульт, — можливо. Їх добре зачепило. А ще є наш старий друг, верховний суддя Маровія. Він виглядав якимсь надміру задоволеним на зустрічі із самозванцем. Я переконаний, він щось замислив.

«Дворяни, верховний суддя, північани, гурки — це міг зробити хто завгодно з них або ж узагалі хтось інший, проте навіщо?»

— Я не розумію, архілекторе. Якщо вони — звичайні шпигуни, то навіщо весь цей цирк? Хіба нема простішого шляху в Аґріонт?

— У цьому-то якраз і сіль. — Обличчя Сульта перекосилося від небувалої злості. — Віддавна у Закритій Раді є вільна посада. Безглузда традиція, дань етикету, місце, відведене для міфічної особи, яка померла сотні років тому. Ніхто навіть помислити не міг, що на нього хтось заявить права.

— Але він заявив?

— Атож! Він висунув вимогу!

Архілектор підвівся й обійшов стіл.

— Немислимо, я знаю! Щоб якийсь шпигун, якийсь брехун хтозна-звідки був обізнаний з усім, що діється в самому серці нашого уряду! Але в нього є якісь древні папери, тож тепер ми повинні доводити йому необґрунтованість його вимог! Уявляєш?

Ґлокта не уявляв.

«А втім, який сенс говорити про це вголос?»

— Я попросив виділити час на розслідування, — продовжив Сульт, — але Закрита Рада не збирається чекати безкінечно. У нас є тиждень або два, щоб довести, що цей так званий маг — шахрай. Тим часом вони з компаньйонами відпочивають собі у розкішних апартаментах на Великій вежі, і ми не можемо нічого вдіяти, щоб завадити їм бродити Аґріонтом, викидаючи які завгодно фокуси!

«Ну, дещо ми все-таки можемо зробити…»

— Велика вежа дуже висока. Якби хтось упав…

— Ні. Зарано. Ми вже використали всю удачу, яку нам дозволено. Треба бути обережними, принаймні поки що.

— Ну, ще завжди є допит. Якби ми їх арештували, я би швидко вивідав, на кого вони працюють…

— Я ж сказав, що треба бути обережними! Розвідай більше про цього мага, Ґлокто, і його супутників. З’ясуй, хто вони такі, звідки прийшли і за чим. Але найголовніше: довідайся, хто за ними стоїть і чого він хоче. Ми повинні викрити цього псевдо-Баяза, перш ніж він накоїть лиха. Після цього можеш вдаватись до яких завгодно дій.

Сульт розвернувся і рушив до вікна.

Ґлокта підвівся з крісла — незграбно, важко.

— З чого мені почати?

— Стеж за ними! — крикнув архілектор нетерпляче. — Стеж! Дивися, з ким вони зустрічаються, як поводяться. Ти ж інквізитор, Ґлокто! — огризнувся він, не обертаючись. — Постав правильні питання!

Краще, ніж смерть

— Ми розшукуємо жінку, — сказав офіцер, підозріло поглядаючи до них. — Рабиню-утікачку, вбивцю. Вона дуже небезпечна.

— Жінку, майстре? — запитав Юлвей, замислено морщачи лоба. — Небезпечну, майстре?

— Так, жінку! — Офіцер нетерпляче махнув рукою. — На вигляд висока, має шрам і коротке волосся. Вона добре озброєна, найвірогідніше, луком. — Ферро стояла поряд, висока, в шрамах, з коротким волоссям та луком на плечі, і дивилася на запилюжену землю. — Її розшукують найшанованіші особи країни! Вона — серійний злодій та убивця!

Юлвей скромно всміхнувся і розвів руками.

— Нам не траплялася така людина, майстре. Як бачите, ми з сином неозброєні. — Ферро тривожно опустила очі на вигнутий клинок, що висів у неї на поясі й аж сяяв під яскравим сонцем. Втім, офіцер наче нічого не помітив. Він відмахувався від мухи, поки Юлвей продовжував базікати. — Можу запевнити, що жоден з нас не знає, яким боком братися за той лук. Ми віримо у захист Божий, майстре, і в неперевершених солдатів імператора.

Офіцер пирхнув.

— Дуже розумно, старий. Що вас сюди привело?

— Я купець, прямую до Дагоски, щоб придбати прянощі. — Він низько вклонився. — З вашого люб’язного дозволу.

— Торгуєш з біляками, га? Клятий Союз! — Офіцер сплюнув у пилюку. — Втім, треба ж якось заробляти на життя — нехай і ганебне. Торгуй, поки можеш, тому що біляки скоро згинуть, ми їх скинемо назад в океан! — Він гордо випнув груди. — Імператор Утман-ул-Дошт у цьому присягнувся! Як тобі таке, старий?

— О, це буде великий день, великий день, — сказав Юлвей, ще раз низько кланяючись, — дай Бог, щоб він настав скоріше, майстре!

Офіцер зміряв Ферро поглядом.

— Твій син виглядає дужим хлопцем. Із нього міг би вийти солдат. — Він зробив крок вперед і схопив її за голу руку. — А сила в руках є. Якби тебе навчити, то міг би й з лука стріляти. Що скажеш, хлопче? Чоловіча робота, будеш воювати на славу Бога й імператора! Краще, ніж надриватися за копійки!

Від дотику офіцера волосся на шкірі Ферро стало дибки. Її інша рука потягнулася по ніж.

— На жаль, — поспіхом втрутився Юлвей, — мій син народився… недалеким. Він майже не говорить.

— A-а. Шкода. Втім, можуть настати часи, коли нам знадобиться кожен. Нехай вони біляки та дикуни, але воювати вміють.

Офіцер відвернувся, і Ферро кинула йому услід сердитий погляд.

— Гаразд, можете йти! — махнув він.

Коли вони проходили, солдати, що відпочивали в затінку пальм коло дороги, прослідували за ними очима, втім, без особливої цікавості.

Ферро мовчала, доки табір не розчинився вдалині, а тоді накинулася на Юлвея:

— Ми прямуємо в Дагоску?

— Для початку, — сказав старий, вдивляючись