Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

керівництвом Берліна. Німці сподівалися також на зовнішній ефект: перетягнути на свій бік червоноармійців та населення, що опинилося в радянському тилу. Несподівано нацистська пропаганда змінила тональність щодо УПА: замість засудження «банд» почала прославляти партизанів (щоправда, на той час німці вже безповоротно втратили території, на яких діяли українські повстанці). Нова східноєвропейська політика зачепила й 14-ту дивізію військ СС. У середині листопада 1944 р. Її назву змінили з «Галицької» на «Українську». У Берліні підтримку визвольних рухів, очевидно, розглядали і як можливий бонус у сепаратних переговорах із британцями та американцями. Промоутерами нової східноєвропейської політики виступили Міністерство з питань окупованих східних територій (А. Розенберг), головне управління СС (Г. Бергер) та генерал добровольчих з’єднань Е. Кестрінг.

Існувало дві концепції нової східноєвропейської політики. Перша, яку підтримував рейхсфюрер СС Г. Гіммлер, передбачала створення загальноросійського антибільшовицького блоку на чолі з А. Власовим. Усі національні питання народів СРСР мали бути розв’язані в рамках російського. На противагу цьому А. Розенберг вважав за необхідне зрівняти східноєвропейські народи й дозволити їм створити окремі національні армії під загальним німецьким командуванням. Спочатку домінував загальноросійський підхід. 14 листопада 1944 р. у Празі відбулося установче засідання Комітету визволення народів Росії (КВНР). У своїй промові А. Власов наголосив, що місце засідання обрано невипадково, адже це «слов’янська земля» й завдання КВНР полягає в об’єднанні для боротьби проти комунізму всіх слов’янських народів. У комітеті існували номінальні представництва цих народів; українське очолював чемпіон із шахів Ф. Богатирчук, який вважав себе «федералістом». У відання української секції КВНР мали перейти справи УВВ, яке планували включити до складу РВА або ж збройних сил КВНР. Утім, українська секція мала занадто маріонетковий вигляд, і А. Власов намагався підпорядкувати своєму комітету впливові українські політичні організації.

У час, коли на найвищому рівні почали говорити про нову східноєвропейську політику, визначні представники українських самостійницьких організацій перебували в ув’язненні в німецьких тюрмах і таборах. С. Бандеру та його побратимів — членів Українського державного правління — тримали під вартою з літа 1941 р. Отаман партизанської Української народно-революційної армії (УНРА)[43] Т. Боровець був арештований під час переговорів із німцями в грудні 1943 р. Більшість членів мельниківського ПУН заарештували в січні 1944 р. Республіканці та гетьманці залишалися на волі, але під суворим наглядом гестапо. Найважливіших українських в’язнів утримували у внутрішній тюрмі «Целленбау» концтабору Заксенхаузен.

У рамках нового курсу протягом вересня-жовтня 1944 р. нацисти звільнили близько 150 українських політичних в’язнів. Німці шукали серед них людей, готових очолити Український національний комітет (УНК) та співпрацювати з А. Власовим. Окрім бандерівців та мельниківців, відповідальні інстанції з головного управління СС вели переговори з гетьманом П. Скоропадським у Берліні та президентом А. Лівицьким, який евакуювався з Варшави до польського міста Ласьк неподалік від Лодзі.

У таборах та на підприємствах Рейху утримували два мільйони в’язнів і примусових робітників з України. Понад 200 000 німецьких вояків належало до українських національних формувань. Окрім того, на Захід вирушила велика кількість цивільних утікачів, які боялися розправи з боку сталінського режиму. Соціальною опікою українців на підконтрольних Рейху територіях займалися УЦК та УНО. Вони поширили межі своєї компетенції також на східних українців. Близько 10 000 утікачів з України знайшли притулок у Словаччині. У місцях тимчасового перебування біженців вирувало політичне життя. Мельниківці прагнули консолідувати емігрантів під егідою Всеукраїнської національної ради (ВУНР), створеної навесні 1944 р. у результаті договору про об’єднання між митрополитом А. Шептицьким (від імені львівської УНРади), М. Величківським (від імені київської УНРади) та колишнім президентом А. Волошиним, який представляв Народну раду Карпатської України. Поява в Словаччині бандерівців із закордонного представництва УГВР спочатку призвела до напруження між двома центрами політичної консолідації. Восени 1944 р. у Братиславі тривали переговори щодо об’єднання УГВР і ВУНР, які виявилися безрезультатними, однак сприяли тимчасовому примиренню між двома частинами ОУН.

Фракції українських націоналістів, які в цілому визріли для політичної консолідації, з обережністю ставилися до всіх німецьких ініціатив щодо організації спільної боротьби. Третій Рейх програвав, тому пов’язувати з ним свою долю було нерозумно. Водночас збереження організованих форм життя біженців та розбудова регулярних збройних формувань з українців були неможливі без німецького сприяння. Ситуація вимагала востаннє заручитися підтримкою Берліна, але питання політичної сили, яка б узяла на себе таку відповідальність з українського боку, залишалося відкритим. Ані А. Мельник, ані С. Бандера не погодилися очолити УНК. П. Скоропадський не мав впливу на нову хвилю еміграції, а серед петлюрівців були представники, відоміші за президента УНР.

У середині листопада 1944 р. А. Лівицький за попередньою домовленістю з німцями запросив до Берліна генерала Армії УНР П. Шандрука. Під час особистих зустрічей А. Мельник і С. Бандера погодили його кандидатуру на пост керівника УНК. 21 листопада П. Шандрук надіслав Головному управлінню СС меморандум про засади організації Українського національного комітету. До весни 1945 р. німці ніяк не могли визначитися зі статусом і повноваженнями УНК, але це не завадило П. Шандруку розгорнути активну підготовчу роботу. 30 січня він зустрівся з А. Власовим і категорично відкинув пропозиції увійти до КВНР. Після нарад з українськими лідерами П. Шандрук зрозумів, що Комітет не зможе стати коаліцією українських політичних сил. Націоналісти відмовилися делегувати в УНК своїх представників, а гетьман вирішив конкурувати за керівну посаду[44].

Окрім А. Лівицького, П. Шандрук здобув підтримку лідерів громадських українських представництв: В. Кубійовича та колишнього харківського бургомістра О. Семененка, який представляв українців-східняків. Самоусунення політиків змусило П. Шандрука розробити нову концепцію УНК. Голова комітету став представником «старої еміграції», його заступники В. Кубійович та О. Семененко (новий емігрант) — представниками еміграції із Західної та Східної України. Ще одним представником «старих емігрантів» був секретар УНК П. Терещенко. Замість формулювання «українські політичні осередки» УНК мав використовувати фразу «українська громада». Така концепція була названа «емігрантським ключем».

12 квітня 1945 р. рейхсміністр А. Розенберг від імені німецького уряду офіційно визнав УНК єдиним органом національного представництва України та підтримав план створення Української національної армії (УНА) на базі українських підрозділів у збройних силах Німеччини. УНК прагнув надати політичну суб’єктність українцям, що опинилися на контрольованих Рейхом територіях. Він ставив перед собою низку важливих цілей: обстоювати інтереси українців перед німецькою владою, протидіяти зазіханням КВНР, рятувати цивільних і військових від наступу Червоної армії, налагоджувати відносини із США та Великою Британією[45]. Відділення УЦК у Берліні, Відні та Братиславі взяли на себе роль регіональних представництв УНК. За вдалого розвитку ситуації вояки-українці, організовані в УНА, могли нарешті стати інструментом українських національних інтересів: