Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Сприятливіші передумови існували на Сході України, де діяла не цивільна, а військова німецька адміністрація. Навесні 1943 р. як місце організації центрального представництва УВВ розглядали Харків. Українське життя в цьому місті під час німецької окупації жевріло навколо таких осіб, як бургомістр О. Семененко, лідери Харківського громадського комітету В. Доленко й В. Дубровський. 16 лютого 1943 р., переслідуючи німців після Сталінградської битви, Харків уперше зайняла Червона армія. Однак радянські успіхи були тимчасовими. Уже через місяць унаслідок стрімкого контрнаступу вермахт знову заволодів містом і утримував його аж до поразки на Курській дузі в серпні 1943 р. Для українських активістів, які покладали сподівання на Німеччину, швидке гітлерівське відвоювання Харкова видавалося знаковим. Окрім того, дехто з них не встиг утекти з міста й пережив жах тимчасового повернення радянської репресивної машини. Коли ж повернулися німецькі війська, кількасот харків’ян добровільно записалося до УВВ. Утім, перемовини про можливість організації українського політичного комітету в Харкові виявилися безуспішними.

У різний час на посаду «головнокомандувача УВВ» висували командира охоронного батальйону № 109 І. Омеляновича-Павленка, командира Холмського легіону самооборони Я. Гальчевського-Войнаровського та інших ветеранів Армії УНР На початку листопада 1943 р., після втрати Києва, німецьке військове командування санкціонувало створення штабу УВВ у Варшаві на чолі з майором Армії УНР П. Крижанівським. У той час, коли ветерани Армії УНР сподівалися на заснування повноцінного штабу, на базі якого можна було б формувати українські збройні сили, німці погоджувалися лише на створення пропагандистської ширми. У січні 1944 р. під тиском СД навіть такий оперетковий «штаб УВВ» припинив свою діяльність.

Дивізія військ СС «Галичина»

Найбільш успішною ініціативою зі створення українських військових формувань на боці Німеччини була 14-та дивізія військ СС «Галичина». Її виникненню передували політичні домовленості українських організацій Генерал-губернаторства (передусім УЦК) з представниками СС та німецької цивільної адміністрації. З німецького боку головним промоутером створення української дивізії був губернатор дистрикту Галичина бригаденфюрер СС О. Вехтер. Дивізію формували як «галицьку», а в системі військ СС вона пізніше дістала порядковий номер «14». На початку 1943 р. паралельно з «Галичиною» створювали також інші національні дивізії військ СС із латишів, естонців, хорватів. До кінця війни з понад 30 дивізій військ СС більш ніж половина мала статус «національних». Як і вермахтівські, це були фронтові німецькі дивізії, але їх формуванням займалося головне управління СС. Порівняно з піхотними дивізіями вермахту есесівські мали власні організаційні особливості, наприклад більше особового складу й озброєння.

Урочиста церемонія з нагоди заснування дивізії «Галичина» відбулася у Львові 28 квітня 1943 р. На початку підрозділ формували суто на добровільних засадах. Вербувальна акція супроводжувалася українськими патріотичними маніфестаціями. Дивізію представляли як продовження традиції Українських січових стрільців (УСС) 1914 р. Цивільне шефство над вояками взяла на себе створена з українських активістів Військова управа на чолі з колишнім підполковником Галицької армії А. Бізанцем. Так було підкреслено зв’язок з УСС, за яких діяла Бойова управа. Символом дивізії обрали крайовий герб Галичини — золотого лева з трьома коронами на синьому щиті.

Дивізія «Галичина» була піхотним формуванням. Її вояки проходили інтенсивне навчання в тренувальних центрах, розкиданих по всій окупованій Європі: від Польщі до Франції. З часу проголошення формування дивізії до залучення більшості її особового складу до бойових дій на фронті минуло близько року. Чисельність дивізії коливалася від 14 000 в боях під Бродами влітку 1944 р. до 18 000 навесні 1945 р. в Австрії. З’єднання складалося з трьох піхотних та одного артилерійського полків, окремих дивізіонів та батальйонів (сапери, зенітна артилерія, кіннота тощо). Командування дивізії (від командирів батальйонів і вище) було переважно німецьким. За окремим розпорядженням рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, українським бійцям дивізії було заборонено називатися СС-манами. Замість есесівських рун вони носили на петлицях галицьких левів і користувалися українськими відповідниками військових звань СС. Більшість часу дивізією командував бригаденфюрер СС Ф. Фрайтаг.

Бойове хрещення дивізії СС «Галичина» як цілісного формування відбулося в битві неподалік від галицького міста Броди 13—22 липня 1944 р. У складі 4-ї танкової армії групи «Північна Україна» дивізія стримувала радянський наступ у ході Львівсько-Сандомирської операції. Разом із 13-м німецьким армійським корпусом «Галичина» потрапила в оточення військ 1-го Українського фронту. Під час прориву дивізія втратила вбитими, пораненими й полоненими більшість особового складу. Частина вояків урятувалася, приєднавшись до УПА. Уцілілі підрозділи дивізії відступили до Закарпаття.

Наказ про формування наново галицької дивізії вийшов 5 вересня 1944 р. Кадровою основою стали ветерани битви під Бродами й раніше створені підрозділи дивізії, які не брали участі в літніх боях. Окрім того, до «Галичини» залучили німецьких солдатів з інших дивізій і провели додаткову мобілізацію серед українського населення. Перші боєздатні підрозділи галицької дивізії нового формування були готові наприкінці вересня. У цей час у Словаччині розпочалося антинімецьке повстання на чолі з офіцерами словацької армії та радянськими партизанами, перекинутими із СРСР. Зі складу дивізії сформували бойові групи, які залучили до антипартизанських операцій. 27 жовтня 1944 р. бойова група «Вільднер» брала участь у наступі на центр повстанців — Банську Бистрицю. Після падіння міста регулярні повстанські сили були розпорошені й відступили в гори.

Україна в системі міжнародних відносин на завершальному етапі Другої Світової Війни (1944 — 1945 рр.)

(Максим Майоров)

Запізнілі зміни в німецькій східній політиці

Восени 1944 р. німці втратили майже всі території СРСР. Вояки національних формувань військ СС, вермахту та поліції (часто зі своїми сім’ями та великою кількістю цивільного населення) також відступили на захід. Їх було чимало. Станом на кінець 1944 — початок 1945 рр. у складі збройних сил Рейху тільки вихідців із СРСР був майже 1 000 000 — приблизно десята частина особового складу. Втрата зв’язку з Батьківщиною негативно впливала на моральний стан і боєздатність національних підрозділів. До цього додавалося загальне різке погіршення стратегічної ситуації: поступова втрата союзників, наступ англо-американських військ у Франції та Італії. Кільце смерті навколо Третього Рейху стрімко звужувалося.

Критичні умови змусили військове й політичне керівництво Німеччини переглянути ставлення до національного питання. Щоб заохотити до продовження боротьби, нацисти вирішили піти назустріч українцям та іншим європейським народам, задовольнивши їхні вимоги щодо організації національних армій під опікою власних політичних представництв. Ішлося про створення воєнно-політичного блоку «східних» народів під