Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Фло зіскочила з дерев'яної тумби, на якій сиділа, безжурно потяглась, тоді засунула руку під заляпаний мулом край своєї куртки й щось там почухала.  

— Е-е... так. Був тут нещодавно приплив. На південному заході. Зачепив там кілька вулиць. Я стояла тоді на набережній у Челсі й помітила краєм ока три Тіні та Сірий Серпанок. Раніше такого не бувало, щоб Гості підходили до старої матінки Темзи ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Там для них надто багато протічної води, еге ж?  

Джордж кивнув спочатку машинально, а тоді з помітним інтересом. Він дістав з кишені мапу і втупився в неї.  

— Так... так, твоя правда. Дякую, Фло. ти вже допомогла нам! Надзвичайно допомогла! Послухай-но: чи не могла б ти приглядати за берегом річки для мене? Особливо за південно- західною частиною. Мені треба знати, чи з’являтимуться там нові Гості. Повідомляй мене про все, що побачиш. Дістанеш за це хоч цілу тонну льодяників.  

— Гаразд, — Фло припинила чесатись, обтрусилась, підняла з землі свою полотняну торбину і одним хутким порухом закинула її за плече. — Ну, я полетіла. Приплив сьогодні низький, можна буде понишпорити в гнилому череві старої «Вондл Кіз». Побачимось, — кілька швидких кроків — і вона зникла в річковому тумані. —Агов, Карлайл! —долинув до мене її голос. — Не хвилюйся за Локі. Він, мабуть, і справді любить тебе. Бо минуло вже півтора року, а ти досі жива.  

Я вирячилась їй услід:  

— Що це значить?  

Та Фло вже не було. Ми з Джорджем залишились сам на сам.  

— Не звертай уваги, — сказав він. — Фло просто полюбляє дражнити тебе.  

— Так, я здогадалась.  

— Любить побавитись із тобою, як кицька з безпорадною мишкою.  

— Дякую. Ти справді заспокоїв мене, — я уважно поглянула на Джорджа. — А чому вона   тебе    ніколи не дражнить?  

Джордж почухав кінчик свого носа:  

— Чому? Я про це ніколи й не думав...  

Локвуд повернувся з Челсі лише рано-вранці, провівши цілу ніч у мовчанні й самоті, за прогулянкою темними вулицями. Він здавався водночас і енергійним, і спантеличеним після того, як сам зіткнувся з тим. що бачив з вартової вежі й про що почув від інспектора Барнса.  

— По всьому району повно проявів, — пояснив він. — І не лише Гостей, хоч і іх там вистачає. Я маю на увазі загальну атмосферу, ті місця ніби хтось розворушив. Звичайні супутні відчуття купчаться там, наче невидимі хмари. Холод, сморід, біль, повзучий страх—усе це лине над бруківкою, клубочиться в алеях, визирає з будинків, повз які ти проходиш. Воно поглинає тебе, тобі тільки й зостається, що витягти рапіру. Стоїш серед дороги, серце тобі тьохкає, озираєшся на всі боки, чекаєш нападу... й тоді трохи попускає. Я не дивуюся, що стільки нещасних пригод трапилося з агентами, які намагались у цьому розібратися. Тут хто завгодно збожеволіє.  

Локвуд бачив уночі багато духів, звичайно ж, на відстані: по вікнах, по садках, по задніх дворах крамниць. Вулиці здебільшого були чисті, замість привидів ними тинялись поодинокі групи агентів. Десь на середині Кінґс-Роуд Локвуд допоміг команді з агенції «Аткінс і Армстронґ», яку вже полонив Туман - Лопотун, а коротка розмова з керівником та чотирма переляканими підлітками з групи «Тенді» привела його через невеличкий парк до Сідней-стріт — географічного центру навали. Тут усе виявилось не краще й не гірше, ніж у будь-якому іншому місці.  

— Вони перекопують усі кладовища. — повідомив Локвуд. — і посипають землю сіллю. Агенти Ротвела отримали нове озброєння — пістолети, що стріляють сумішшю солі й лаванди. Користі з них ніякої. Правду кажучи, й від нас її буде не більше, якщо ми не знайдемо якогось нового рішення.  

— Це залиш мені. — відповів Джордж. — У мене є одна ідея. Тільки для того, щоб перевірити її. мені потрібно трохи часу.  

Цей час він дістав. Відтоді Джордж не виходив з нами на оперативну роботу, зайнявшись упритул своїми дослідженнями. Кілька наступних днів ми його майже не бачили. Тільки зранку я помічала, як він тихенько виходить із дому з рюкзаком, повним паперів, а під пахвою в нього стирчить тека з Кіп- совими документами. Цілі дні Джордж проводив