Читати книгу - "Повернення короля"

– Забирайся і не тривож мене вже! Якщо ти ще коли-небудь торкнешся мене, то й тебе буде скинуто в Судний Огонь!

Зіщулена істота позадкувала, а в її вирячених очах був жах, та водночас і невгамовне пожадання.

Уже за мить видіння минуло, і Сем побачив Фродо, який стояв, приклавши руку до грудей, і дихав, хапаючи повітря великими ковтками, а Ґолум навколішки скоцюрбився біля його ніг, поклавши лапаті руки на землю.

– Стережися! – скрикнув Сем. – Він скочить!

І зробив крок уперед, розмахуючи мечем.

– Швидше, пане! – сказав на одному подиху. – Іди далі! Йди далі! Ніколи нам гаяти час. Я з ним упораюсь. Іди далі!

І Фродо поглянув на нього так, ніби той був уже далеко.

– Так, я мушу йти далі, – відказав він. – Прощавай, Семе! Це нарешті кінець. На Судну Гору зійде судьба. Прощавай!

Фродо розвернувся і пішов повільно, проте рівно стежкою вгору.

* * *

– Ну! – сказав тоді Сем. – Нарешті я поквитаюся з тобою!

Він метнувся вперед із оголеним для бою лезом. Але Ґолум не стрибнув. Він розпластався на землі й заскиглив.

– Не вбивай нассс, – рюмсав він. – Не кривдь нас тією госсстрою болючою сссталлю! Дозволь нам пожити, так, пожити ще бодай трохи. Програли, програли! Ми програли! Коли Безцінного не ссстане, ми помремо, так, перетворимося на порох.

І своїми довгими напівпрозорими пальцями він шкріб попіл зі стежки.

– На порох! – засичав.

Семова рука завмерла. Дух його палав од люті та спогадів про зло. Було б цілком справедливо прикінчити цю зрадливу смертоносну потвору, справедливо й заслужено, неодноразово заслужено: це також було єдиним безпечним рішенням. Але глибоко в Семовому серці ворухнулося щось таке, що його стримало: він не міг убити цю істоту, котра лежала в пилюці, упосліджена, знищена, геть розчавлена. Він сам теж, хоч і дуже коротко, носив Перстень, тому зараз невиразно, проте таки розумів судомну агонію Ґолумових тіла та розуму, які стали рабами Персня і не могли вже знайти ні спокою, ні полегшення. Та слів для того, щоби виразити свої почування, Сем не мав.

– Ох, щоб тебе… Ти, смердюху нещасний! – сказав він. – Іди геть! Зникни! Я тобі не довіряю, та не настільки, щоби побити, тому тікай. А ні – то я таки дістану тебе тією гострою болючою сталлю.

У відповідь Ґолум став на всі чотири, позадкував на кілька кроків, а тоді, щойно Сем зібрався дати йому добрячого стусана, чкурнув униз стежкою. Але гобіт уже не зважав на нього. Він раптом згадав про свого пана, але, поглянувши на стежку вгору, не побачив його. Тож якомога швидше потрюхикав на вершину. Та якби озирнувся, то побачив би Ґолума, який знову вигулькнув зовсім неподалік, а тоді, зі шаленим блиском люті в палахкотливих очах, поплазував услід за Семом: прудко та обережно, мовби скрадлива тінь між каміння.

* * *

Стежка вела далі вгору. Та невдовзі знову звернула, й остання її ділянка пролягла через заглиблення на поверхні конуса – до самих темних дверей на схилі Гори, до дверей Саммат-Науру. Віддалік, піднімаючись до Півдня, сонце пронизало дими й тумани, і його посоловілий блякло-червоний диск зловісно запалав, але землі Мордору, які розкинулися довкола Гори, здавалися мертвими, тихими, оповитими мороком, ніби чекали якогось страхітливого удару.

Сем підійшов до розверзтого входу й зазирнув усередину. Там було темно та гаряче, а повітря аж двигтіло від глибинного гуркоту.

– Фродо! Господарю! – погукав Сем.

Відповіді не було. Тож він постояв якусь часину, бо серце його роздирали найдикіші жахи, а потому пірнув у пітьму. А тінь шаснула за ним.

Спершу Сем нічого не бачив. Тож у годину гіркої скрути гобіт знову видобув піалу Ґаладріель, але вона була бліда та холодна в його тремтячій руці й не випромінювала світла в цій гнітючій темряві. Сем наближався до самого серця Сауронових володінь і до кузень, де постала прадавня міць Темного Володаря, найжахливіша в Середзем’ї, – тут усі інші сили скорилися йому. Наляканий Сем зробив кілька непевних кроків у морок, а тоді раптом угору вихопився червоний спалах і вдарився у чорне склепіння. Так гобіт побачив, що перебуває в довгій печері чи в тунелі, пробитому в задимленому конусі Гори. Неподалік од Сема підлогу та стіни тунелю розсікала велетенська тріщина, з якої струменіло червоне світло. Воно то стрибало вгору, то пригасало десь у пітьмі, а глибоко внизу лунали неперервний гул і дрижання, ніби там працювали пульсуючи потужні механізми.

Світло знову бухнуло вгору й вихопило з темряви Фродо, який стояв на краю прірви, біля самісінької Розколини Судьби, чорний на тлі вогняного полиску, напружений, випростаний і непорушний, мовби статуя.

– Господарю! – крикнув Сем.

Тоді Фродо поворухнувся й озвався чистим голосом – таким чистим і владним, якого Сем ніколи не сподівався від нього почути, – і голос той заглушив навіть пульсацію та клекіт Судної Гори, видзвонюючи під покрівлею і при стінах.

– Я прийшов, – сказав Фродо. – Та нині обираю не те, по що прийшов сюди. Я не здійсню сподіваного вчинку. Перстень – мій!

І зненацька, надягнувши Перстень на палець, він зникнув з-перед Семових очей. Сем лиш розтулив рота, проте не встиг крикнути, бо тієї миті відбулося надто багато всього.

Щось із усієї сили вперіщило його у спину, підбило ноги, й він упав на бік, ударившись головою об камінну підлогу, а на нього тим часом вистрибнула темна постать. Сем лежав непорушно, і на мить усе довкола почорніло.

А вдалині, щойно Фродо надягнув Перстень і назвав його своїм у Саммат-Наурі, в самому серці її володіння, Сила, що мешкала у Барад-дурі, стрепенулась, і Вежа задрижала від своєї основи аж до гордої та страхітливої корони. Темний Володар ураз відчув Фродо, і його Око, пронизавши море темряви, поглянуло через рівнину на двері, які він сам створив, і незмірна його глупота вмить відкрилася йому, й він прозрів, й усі підступи його ворогів воднораз стали явними. І Саурона охопив гнів, і злість його заяріла страхітливим полум’ям, але одразу ж на нього накотився, наче густий чорний дим, страх і здушив його. Бо Саурон збагнув, що він у смертельній небезпеці і що доля його зависла на тонкій волосині.

Від усілякої політики, плетіння тенет страху та зради, від усіляких стратегій і воєн умить звільнився його дух, і цілим Сауроновим володінням пробіг дрож, і раби його перелякались, армії зупинились,