Читати книгу - "Наречена для дракона. Частина 2, Марія Люта"

Міст був значно ширшим, ніж здавалося спочатку, але що толку, якщо відстань до іншого краю така велика, що його кінець було навіть складно побачити.

Канат вібрував і звивався піді мною, наче змія. Здавалося, він був живим і намагався вислизнути. І все ж я цілком успішно зробила п'ять кроків, перш ніж відчула додаткове коливання моста: не інакше  як Філіп також вирішив "прогулятися".

Я розправила руки убік - цього разу не для ефектності моєї сукні, а для стійкості. Мені вдалося зробити дюжину кроків, і я навіть посміла сподіватися, що...

Шквальний порив вітру був такий несподіваний, що я навіть не встигла злякатися. Він майже скинув мене в прірву... Майже... Я таки зуміла втриматися, чого не скажеш про короля Арати. Той каменем звалився вниз, не маючи навіть примарного шансу стати Обраною дракона та злетіти. Та падіння Філіпа викликало сильну хвилю на канаті, похитнувши мою рівновагу,  тож для наступного пориву вітру я стала легкою здобиччю.

Арденс зробив ще десяток кроків, як раптом відчув різкий спалах страху, а потім згусток світла і тепла став різко зменшуватися в розмірах.

Зірвалася!

Чоловік ніби сам стрибнув за дівчиною, потягнувшись до неї свідомістю, бажаючи зловити, утримати... Він навіть не помічав, що сам зіркою розпластався на холодному снігу.

Жах. Відчай і безвихідь, кожна клітина тіла волає про життя, намагаючись зачепитися за повітря, але шляху назад вже немає.

- Лети! Лети, Анно! - заволав Арденс  на всю міць легень, чомусь впевнений, що вона почує...

– Арденс! - скрикнула я і всім єством потяглася до далекого серцебиття, відкриваючись для нього і вбираючи його в себе. Мені здалося, що я навіть побачила чоловіка, який чомусь лежить на снігу.

Як раптом...

Бум!

Різкий удар об повітря. Спалах різкого болю і яскраве пекуче світло. Вибух наднової зірки всередині.

Я осліпла, не розуміючи, чи це час зупинився, чи я зависла у повітрі. Але ось у мене над головою ляснула пара драконячих крил. І я не одразу здогадалась, що це  крила мої, а не іншого дракона.

Всевидячий, як я кричала! На всю міць легень, надривно, виливаючи страх і біль, і радість, і полегшення. І неймовірне бажання жити! Так кричить, мабуть, лише немовля, вітаючи світ. Втім, я в якомусь сенсі була новонародженою. Новонародженою драконицею.

Я дракониця! Дракониця!

Ось мої крила, ось лускаті лапи з пазурами, а ось і хвіст! І я лечу! Ну, як лечу, поки лише тріпаюсь у повітрі, але, принаймні, більше не падаю вниз!

Вдруге за день мене розривали ридання одночасно зі сміхом. Тільки цього разу часу віддатися своїм почуттям взагалі не було, оскільки наявність крил не означала здатність до керованого польоту.

Вкотре сьогодні довелося придушити свої почуття і сконцентруватися на самоконтролі. І я повільно почала набирати висоту, манима далеким вогником, що пульсував у такт серцебиття Арденса. Ох, це, мабуть, і є його серцебиття, яке я тепер відчуватиму постійно.

Арденс узяв жменю снігу й умив розпалене обличчя, сміючись. Він поки що не міг у це повірити, але він просто знав, що Анна стала драконицею. Та й він завжди відчував, що не може бути інакше. Вона була драконицею, але тільки зараз її сутність нарешті прокинулася. Виходить, все ж таки не збрехала стародавня легенда...

Загорський край ущелини стрімко наближався. Я вже бачила вражені обличчя спудеїв... Як крила раптом скрутило судомним болем.

Що відбувається!? Так не повинно бути!

Я поспішно замахала вгору, майже чіпляючись кігтями за край ущелини, коли новий спалах скинув мене назад.

Ні, ні, ні!

Невже я так і не зможу вибратися?

Всевидячий!

Жага життя вирувала в мені з небаченою силою, я махала крилами відчайдушно, я навіть намагалася допомагати собі летіти ногами... Але все одно знала, що нова хвиля болю наздожене мене раніше, ніж я доберуся до краю. Але я помилилася, все сталося трохи інакше: крила зникли зовсім. Я перетворилася назад у людину і каменем полетіла вниз.

Арденс заревів страшно, як не може кричати людина. Втім, коли його крик стих, то він уже людиною не був, обернувшись у дракона. Рана відкрилася і знову почалася кровотеча, яка, здавалось, була навіть сильнішою, ніж початкова. Але це неважливо: він зміг обернутися і дістанеться до Анни, витягне її, а потім... Потім уже хай буде, що буде.

І знову: жах, паніка, безповоротність та приреченість. Гострі камені на дні ущелини були ще не помітні, висота була така величезна, що швидка смерть мені не загрожувала... Хіба що від серцевого нападу, який був не менш реальним, ніж зустріч зі скелями. Я продовжувала марно махати руками, репетувала до хрипу... Намагалася чіплятися за повітря! Легені ж навпаки – відмовилися працювати.

Перед смертю перед очима проноситься все життя? Нісенітниця. Я бачила лише каміння - гостре і безжалісне, як вістря мечів. Коли ж до дна залишилася сотня метрів, земля ніби ожила і кинулася прямо на мене... Я закрила обличчя руками і скрутилася ембріоном... Всі м'язи судомно стиснулися, чекаючи неминучого болю... Ось ще мить і...

Удар!

Різкий спалах болю!

Але біль був не сильним, мене точно не розіп'яло на шпилях... Натомість  я продовжила політ... вгору! 

Боячись повірити в порятунок, я обережно підвела голову.

Арденс!? Арденс!

Арденс у вигляді дракона обережно тримав мене в клітці своїх пазурів, чорною тінню несучись угору.

Я обм'якла в його кігтях, тіло моє тремтіло так, що я навіть не змогла розплакатися. Але, як завжди, вигляд чужих ран допоміг мені швидко направити викид адреналіну в інше русло. Адже Арденс був поранений. Рана від Дракоморта, очевидно, не встигла повністю затягтися, а його оборот у дракона погіршив ситуацію, відкривши кровотечу. І, судячи з багряного сліду на чорній лусці, крові той уже втратив чимало. І тільки зараз, коли розпал моїх власних емоцій трохи спав, я змогла відчути, як Арденсу зараз насправді  важко.