Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

* * *

Через місяць після тієї розмови з Черчиллем Марко отримав печальну звістку з Варшави. Тиждень тому він попросив Селфріджа через його людей допомогти передати у Варшаві для Всеволода Змієнка пляшку доброго англійського бренді, скриньку кубинських сигар, коробку найкращого шоколаду та конверт із грошима — такий собі подарунок для іменинника та його родини. Батькові Полозу виповнювалося п’ятдесят два. Вдалося навіть перемовитися з ним кількома словами телефоном та привітати. А за два дні по тому Змієнка не стало…

Так, він був уже давно не юнак, так, настраждався за трьох дурних. Тримав у голові скільки усього: журбу за сім’єю, залишену в Україні, та смерть коханої дружини, з якою і не набувся на цім світі досхочу. Потім потерпав, коли через совєцький кордон дітей переправляли до нього у Польщу… Хвилювався за кожного свого агента, за кожного співробітника української резидентури, як за рідного — чи то за Марка, чи за кого іншого, кого сам випестував, навчав, із ким боровся за свободу рідної землі чи поневірявся на чужині… Хурував, коли загинув у Парижі Головний Отаман Симон Петлюра.

Важко переживав загибель Коновальця у Роттердамі, якому сам радив не наближати до себе того Валюха, бути обережним із ним, бо Павлусь від початку не викликав у Змієнка довіри… Але найбільше картався за Україну, яку вони усі разом не змогли втримати і залишили на поталу ворогу. Відчував на собі велику провину, яку нічим не міг у своїй свідомості загладити, хоч і віддавався боротьбі за українську справу цілком і повністю усі ці роки…

Тож можна було із легкістю сказати, що серце Змієнкове не витримало тієї журби, страждань і хвилювань… Лікар так і констатував: серцевий напад. Жорстокий, миттєвий, непередбачуваний… Мовляв, покійний, якщо це втішить його друзів та рідних, навіть не мучився. Міг відчути раптовий пекучий біль у грудях і впав замертво…

Але Марко у то не вірив. Після загибелі Коновальця та особливо після розповідей Кривицького про винищення агентами Луб’янки української резидентури у Стамбулі в 1930-х те, що Змієнко помер своєю смертю, видавалося йому неправдоподібним.

Поховали генерал-хорунжого Всеволода Змієнка ЗО жовтня на Варшавському православному цвинтарі. Там упокоїлася його звитяжна душа навіки.

Зі смертю Змієнка для Марка наче відійшла у небуття і частина його власного життя. Ціла епоха. Він так важко не переживав навіть смерть Петлюри, якого любив дуже. Смерть Змієнка відчував, наче смерть рідного батька. Тужив так, що навіть із Лізою розмовляв через силу.

Вона, стомлена його стражданням, нарешті проказала:

— Маркусю… Всеволода Змієнка уже не повернеш… Немає його. Він із Богом, з коханою дружиною… Йому добре там, у раю! Бо ж куди ще він міг би потрапити, як не в рай, віддавши усе, що мав, за свою країну? Давай підемо до храму… якщо хочеш… Пам’ятаєш? Як тоді у Варшаві? Всеволод був православним? У Лондоні є православні храми…

— Добре. Підемо. Тільки не в православний… Вони тут усі — московські. Й у них ще з 1920-х років кремлівські агенти правлять. Певно, уже й до полковників та генералів дослужилися під рясами.

— Тоді підемо до англіканської церкви. Куди захочеш, любий! Тільки не будь як смерть — мовчазний та блідий!

— Я усе думаю, Лізо… То мене одного Бог так береже? Усі, кого знав із побратимів — давно у сирій землі… Остапенко… понівечений до невпізнання, у Москві… Якщо живий іще… Ні чутки від нього, ні звістки…

— Ну, що ти кажеш таке! — кинулася вже й вона у сльози. — Батьки он живі-здорові, тітка, дядько Альбер… Багато ще твоїх, багато, Марку! Ти ж і сам знаєш! Не говори так, заради Бога!

Після того як відвідали з Лізою богослужіння в англіканській церкві, і справді відлягло на серці. А тут ще й із Кривицьким усе вдало повернулося: з Баварії його родину доправили до Лондона, Вальтер дав згоду на співпрацю з МІ-6. Навіть більше, згодом погодився і на співпрацю з американцями, що гарантувало йому та його родині безпечне та достойне життя у США. Тож усі свої обіцянки, дані Кривицькому у Мюнхені, Швед виконав.

1940 рік,

Вілтшир, Англія

Він ледь стримував себе, щоб не додати швидкості, — кортіло скоріше опинитися у вілтширському маєтку Сеймурів. Позаду на сидінні підстрибувала валіза та кілька щільно запакованих коробок зі швейцарськими гостинцями: із сиром і шоколадом для усіх, пледом мериносової шерсті для тітоньки Мег, новим фетровим капелюшком і замшевими чобітками для Елізабет, лялькою для Маргарити та залізницею для Дмитрика.

Він повертався зі Швейцарії, де пробув місяць. Герман — так звали того британського інженера, на ім’я якого Марко мав документи.

Їхав по мокрій, слизькій після дощу траві як по ковзанці. Дорога геть розмокла. Її підсипали там, де вибоїни сягали критичної глибини, але остаточно роздовбана військовою технікою, що тепер курсувала тут мало не щодня, вона перетворилася на суцільну баюру.

Ледь помітний слід від шин тягнувся по траві вздовж дороги, аж до самих воріт маєтку «Ластівка». Сюди крім Марка, Елізабет та дітей на легковому автомобілі ніхто більше не приїздив. Хіба що Флемінг іноді. А вози місцевих селян та військова техніка у болоті не стрягли.

У графстві Вілтшир, на відстані півторагодинної їзди від Лондона, потрощеного після авіанальотів люфтваффе, панували оманливі спокій і тиша. На мокрих смарагдових схилах, збившись у білі рухомі плями, як і раніше, паслися вівці, під схилами тулилися поодинокі будиночки. Наче за якусь сотню кілометрів і не бомблять, наче і війни немає…

Сюди, до вілтширського маєтку «Ластівка» ще до початку авіанальотів Марко перевіз Лізу з дітьми, суворо заборонивши за його відсутності виїжджати до Лондона.

Англія, як два роки тому і передбачав Вінстон Черчилль, обравши ганьбу, отримала і ганьбу, і війну. Власне, країна жила у передчутті війни ще з вересня 1939-го, відколи Гітлер вторгся до Польщі і, безумовно, британський уряд мусив почати готуватися до можливих авіанальотів. У містах проводилися заняття із громадянської оборони, дітей у школах навчали, як поводитися під час бомбардувань. Лондонське метро та надійні підвали облаштовували під бомбосховища.

Більшість містян вбачали за краще цілими родинами перебиратися до заміських маєтків та на ферми, облаштовувати там свій побут, запасатися продовольством та медикаментами.

Усе це нагадувало якусь химерну, нічим не виправдану метушню, бо ніхто не сподівався, що повітряні атаки люфтваффе будуть такими стрімкими і шаленими.

Під час