Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Так.

— Добре, що ти така тямуща. Не збрехала Алевтина, що з тобою можна мати справу. Гроші повернеш, і далі скачи по своїх курортах.

— Алевтина?!

Чіпляюся за ім’я мачухи, починаю розуміти, що сталося. Невже вона підіслала до мене цих амбалів? Алевтина ніколи мене не любила, але не можна ж настільки ненавидіти когось, щоб наразити на небезпеку. Особливо після того, як багато для неї зробив Дамір.

— Так, твоя матуся сказала, що ти розрахуєшся за борги, — підтверджує мої думки злочинець. — Мужик заряджений, заплатить без проблем. Не обдурила.

— Але я ж нічого не брала. Ми з ними не спілкуємося. Якщо Алевтина вам щось винна…

— Мені плювати. Ви ж родички? Родички! — сам запитує, сам відповідає. — Головне, щоб у мою кишеню потрапили бабки. А хто це зробить — мене хвилює мало.

Машина різко гальмує, я ледь не лечу вперед. А за секунду двері від’їжджають убік, мене виштовхують на вулицю.

— Два дні в тебе. І без дурниць, якщо не хочеш познайомитися ближче.

Скрип шин оглушує. Я кілька секунд стою на місці, не ризикуючи рушити ні на сантиметр. Сонячне світло сліпить. Кліпаю, намагаюся озирнутися.

Чорний фургон зник, немов його ніколи й не було. Я відступаю до огорожі, боячись, що на дорозі хтось може мене не помітити.

Але машин тут немає. Суцільна порожнеча. Навколо тільки поле, траса з двома смугами. Кілька дерев вдалині.

Я навіть не уявляю, де саме мене висадили. Це явно не місто й не знайома мені місцевість. Жодного села поблизу не бачу. Навіть по мапі подивитися не можу.

Адже мій телефон залишився в амбала. Я не зможу нікому зателефонувати, щоб мене забрали. Я абсолютно не уявляю, що тепер робити.

Як мені повернутися додому?